У незалежній Україні стався цілком природний вибух інтересу до раніше малодоступним дослідженням не тільки своїх колишніх істориків, іменувалися до того «націоналістичними», а й зарубіжних, включаючи праці представників української діаспори. В освоєнні цього багатого спадщини бракує, однак, духу здорового критицизму. Адже посланці західній історіографії, що займалися важливими нас тут сюжетами, далеко не завжди представляли тільки чисту науку, над ними також тяжіла вимоги часу, а пропоновані ними наукові рішення часто відрізнялися неменшою тенденційністю (зрозуміло, з протилежним знаком), ніж концепції істориків в СРСР, і не мали необхідної збалансованістю. Тому, при всій необхідності всеосяжного обліку та використання досягнень колишньої історіографії, не вдасться наблизитися до історичної істини на шляхах простого синтезу всього найкращого, напрацьованого попередниками. Третє. В ході перегляду сучасними українськими дослідниками постулатів радянської історіографії, що стосуються визвольної війни на Україні середини XVII в., Був підданий тотальній і багато в чому обгрунтованій критиці колишній офіційно прийнятий погляд про прагнення до возз'єднання зі «старшим братом», як головної пружині планів і дій козацтва та його керівництва з самого початку повстання, про гармонію інтересів їх і царського уряду і т. д. Справедливо, що все різноманіття палітри подій того періоду не втиснути в ці вузькі рамки. Взаємини наші колеги висунули гіпотезу, згідно з якою основною метою національно-визвольної війни було створення і закріплення незалежної держави на Україну в її етнічних межах (це поширено і на діяльність послідували за Б. М. Хмельницьким гетьманів). Подібний погляд став загальновживаним і увійшов в популярні роботи та підручники, отримав статус офіційно визнаного. У сучасній ситуації на Україні він зрозумілий і пояснимо політично і ідеологічно. Однак російським дослідникам вже доводилося - наприклад, в ході спільної конференції з нагоди 340-річчя Переяславської ради (Москва, січень 1995) - висловлювати своїм опонентам думку про небезпеку такого надмірно «одержавленого» підходу для відтворення реальної історії тих років.
Первая пуническая война : проходила в 264-241 гг. до н. э. причины войны - желание рима захватить сицилию. повод - нападение рима на мессану ( мессину ). закончилась война итоговой победой рима и успешным захватом сицилии, а также сардинии и корсики; карфагеняне должны были уплатить риму определенную дань.вторая пуническая война - проходила в 218-201 гг. до н. э. причины войны - стремление карфагена отомстить риму за поражение в первой пунической войне и утвердиться в средиземноморье, началась она с осады города сагунта - города-союзника рима в испании. закончилась война победой рима. карфаген терял все свои владения, кроме одноименного города и окружной территории в африке, обязан был уплатить риму огромную дань, а также терял возможность воевать без разрешения сената. рим окончательно утвердился в средиземноморье как сильнейшая держава.третья пуническая война - проходила в 149-146 гг. до н. э. причины войны - страх рима перед быстрым восстановлением карфагена после второй пунической войны, а также стремление карфагенян заявить о себе + избавиться от набегов нумидийцев под руководством царя масиниссы. повод - нападение карфагенян на один из таких отрядов нумидийцев. закончилась война уничтожением карфагена после трехлетней осады и разрушением города.
Пётр был провозглашён царём в 1682году в 10-летнем возрасте, стал править самостоятельно с 1689года. с юных лет проявлял интерес к наукам и заграничному образу жизни. пётр первым из царей совершил длительное путешествие в страны западной европы (1697—1698 годы) . по возвращении из них, в 1698, пётр развернул масштабные реформы российского государства и общественного уклада. одним из главных достижений петра стало решение поставленной в 16 веке : расширение территорий россии в регионе после победы в великой северной войне, что позволило ему принять в 1721 титул первого императора российской империи.
Третє. В ході перегляду сучасними українськими дослідниками постулатів радянської історіографії, що стосуються визвольної війни на Україні середини XVII в., Був підданий тотальній і багато в чому обгрунтованій критиці колишній офіційно прийнятий погляд про прагнення до возз'єднання зі «старшим братом», як головної пружині планів і дій козацтва та його керівництва з самого початку повстання, про гармонію інтересів їх і царського уряду і т. д. Справедливо, що все різноманіття палітри подій того періоду не втиснути в ці вузькі рамки. Взаємини наші колеги висунули гіпотезу, згідно з якою основною метою національно-визвольної війни було створення і закріплення незалежної держави на Україну в її етнічних межах (це поширено і на діяльність послідували за Б. М. Хмельницьким гетьманів). Подібний погляд став загальновживаним і увійшов в популярні роботи та підручники, отримав статус офіційно визнаного. У сучасній ситуації на Україні він зрозумілий і пояснимо політично і ідеологічно. Однак російським дослідникам вже доводилося - наприклад, в ході спільної конференції з нагоди 340-річчя Переяславської ради (Москва, січень 1995) - висловлювати своїм опонентам думку про небезпеку такого надмірно «одержавленого» підходу для відтворення реальної історії тих років.