Відповідь:
Пояснення:
Близько 1325 року був обраний галицько-волинським князем. Будучи католиком, перейшов у православну віру та взяв ім'я Юрій на честь свого діда по матері, короля Юрія І Львовича.
Cтара польська історіографія твердила, що він став сателітом Польщі, однак немає жодних доказiв цього.
У зовнішній політиці намагався дотримуватись балансу стосовно сусідів. Намагаючись протистояти експансії відродженої Польщі та Угорщини, підтримував союзні відносини з Тевтонським орденом, Литвою, Священною Римською імперією. Робив спробу повернути Люблінщину, яку 1303 року захопило Польське королівство, підступно вбивши намісника Георгія Розню.
1327 року уклав союз з Тевтонцями, надав дозвіл торуньським купцям торгувати у Королівстві Русі. 1330 року Польське королівство і Велике князівство Литовське спільно діяли проти Тевтонського ордену та равського князя Земовита, тому Юрій II розірвав союзну угоду, а 1331 року був намовлений польським посольством і частиною боярської верхівки одружитися з донькою великого князя литовського Гедиміна Офкою-Евфимією.
Напав разом з татарами на угорську провінцію бл. 1332 року. Леонтій Войтович висловлює припущення, що це варто розглядати не як спробу повернути втрачені землі, а розладнати польсько-угорське зближення.
За Юрія II 1331 року відроджується Галицька митрополія, очолена митрополитом Гавриїлом.
Прагнучи зміцнити князівську владу, вів боротьбу проти бояр, в якій спирався на міщан. Юрій II підтримував розселення німецьких колоністів, задумав запровадити католицтво[джерело?]. Ці його заходи підривали значення місцевої української аристократії та великої частини православного духовенства. Надав магдебурзьке право Сяніку 1339 року (творячи при цьому колонію іноземців у руському місті).
Ймовірно, за рішенням Другого з'їзду монархів в угорському Вишеграді (Вишеградського з'їзду), який відбувся 1338 (за Грушевським 1339) року, територія володінь Юрія ІІ мала б відійти до Казимира ІІІ як старшому титулом родичу. Частина польських історіографів досі доводять його участь у переговорах у Вишеграді 1335 та 1338 рр., де ніби було домовлено про успадкування галицького престолу польським або угорським королем за відсутності прямих спадкоємців Юрія ІІ, однак докази участi короля або його посла у цих зустрiчах відсутні., інша стверджувала (з нею погоджується Леонтій Войтович), що немає ніяких доказів участі Юрія ІІ або його посла у Вишеградських зустрічах 1335 р. і 1339 р., де було закладено основи польсько-угорської унії.
В XIII веке было организовано ещё четыре Крестовых похода, но особого успеха они не имели. Без из Европы, без новых Крестовых походов владения крестоносцев на Востоке были обречены. Их территория постоянно сокращалась. И вот уже в конце XIII века французский поэт с горечью написал: «Нам час пришёл – за ратью рать – Святую Землю покидать! » В 1291 году пала последняя крепость крестоносцев на Востоке – Акра. Эпоха Крестовых походов закончилась.
О воздействии Крестовых походов на судьбы Востока и Запада нельзя судить однозначно. С одной стороны, грандиозная двухсотлетняя эпопея оказалась для её участников исторической неудачей. Католический Запад, несмотря на многочисленные жертвы, не сумел удержать христианские святыни. Мусульманскому миру Крестовые походы принесли колоссальные жертвы и разрушения, гибель драгоценных памятников культуры. Тяжелейший удар был нанесён по Византии, которая в полной мере так от него и не оправилась. Вражда между католическим Западом и православной Византией ещё более усилилась. С другой стороны, несмотря на вражду, торговые связи между Востоком и Западом укрепились. Знания мусульман и христиан друг о друге и об окружающем мире расширились, европейцы многому научились на Востоке.
В то же время история Крестовых походов – это ещё и история о том, как два разных мира не смогли научиться терпимости друг к другу, о том, как взошли семена непонимания и ненависти. Но в любом случае Крестовые походы – одна из самых ярких страниц в истории Средневековья.