Польське королівство здавна намагалося підпорядкувати собі Велике Князівство Литовське. Проте реальні передумови для об'єднання двох держав сформувалися лише в середині XVI ст. У цей час наростаюча криза литовської держави сягнула критичної межі, коли вона опинилась перед загрозою воєнної катастрофи внаслідок поразки в Ливонській війні (1558–1583 pp.) від Московської держави. Передумови Люблінської унії:
• Глибока криза Великого Князівства Литовського, зумовлена поразками в московсько-литовських війнах XVI ст., особливо в Ливонський. Це штовхало правлячі кола Литви на пошук реального союзника.
• Польща прагнула скористатися послабленням Литви для реалізації давніх планів експансії на Схід, до якої штовхала шляхта, що сподівалася здобути нові землі та маєтки.
• Українська сторона сподівалась, що об'єднана держава зможе налагодити ефективну оборону проти татарських нападів, а також припиняться наїзди польської шляхти на маєтки української в прикордонних областях.
• Литовські магнати, прихильники незалежності, втрачають свій вплив. Дрібна і середня шляхта сподівається, що в результаті унії вона отримає нові привілеї, якими користується польська шляхта.
• Польські магнати і шляхта, що були втягнуті в товарно-грошові відносини, сподівалися здобути нові землі та залежних селян, які б давали ще більше товарного хліба, що експортувався на захід.
• Українські князі підтримували унію за умови збереження православ'я і місцевих звичаїв. Українська православна шляхта сподівалася на нові привілеї, якими користувалася польська
Людина – головна загадка для філософського мислення. З античності і до наших днів філософи розмірковували, намагаючись пояснити, що є людина. Однак, чи наблизилися вони до її розуміння? Мабуть, кожному з великих філософів, мислителів, видатних дослідників – Сократу, І.Канту, Г.Сковороді, Ж.-П.Сартру, З.Фрейду, М.Шелеру, В.І.Вернадському, Т. де Шардену, М.Фуко, А.Печчеї здавалося, що так. Однак з часом виявлялися нові складні проблеми. Вони стосувалися буття соціуму, впливу людини на природу в людського пізнання світу та власне себе. Ставало ясно: потрібні нові відповіді на питання «що є людина?» Тому для філософа проблема людини не застаріває та й не може застаріти.
Отже, перше, що потрібно наголосити. Проблема людини є вічна філософська проблема. Друге, що слід відзначити, що вона цікава не лише для філософів, а й для пересічної людини, оскільки йдеться про нас самих. Нарешті, третє зауваження стосується особливості філософського осмислення людини: воно пов’язане з можливістю представити цілісну картину людини та виокремити ознаки, що закриті для нашого повсякденного досвіду.
Пізнавати людину надзвичайно цікаво. Однак і дуже складно. Таке пов’язане зі складністю самої людини як предмету вивчення. Справа в тому, що людина водночас приналежна двом світам – природному та соціальному. Людина не може існувати без природи та поза нею. Однак особливості людини постають в соціумі. Втім людина не лише «частинка», елемент соціального світу. Вона інтелектуальна та духовна істота. Людина створила світ культури та цивілізації, поза якими не може існувати. І які не можуть існувати та розвиватися без людини – на відміну від природи. Людина адаптується до світу природи та соціуму не просто пристосовуючись до того, що є, а здатна створювати нову реальність.
Объяснение:
мощное религиозное движение, направленное на реформирование учения и организации христианской церкви, которое возникло в Германии в начале 16 в., быстро распространилось на большой части Европы и привело к отделению от Рима и образованию новой формы христианства. После того как большая группа германских государей и представителей вольных городов, примкнувших к Реформации, выступили с протестом против решения имперского рейхстага в Шпейере (1529), запрещавшего дальнейшее распространение реформ, последователи их стали называться протестантами, а новая форма христианства - протестантизмом. С католической точки зрения, протестантизм представлял собой ересь, самовольный отход от богооткровенных учений и установлений церкви, ведущий к отступничеству от истинной веры и попранию моральных норм христианской жизни. Он принес в мир новое семя порчи и другого зла. Традиционный католический взгляд на Реформацию изложен папой Пием X в энциклике Editae saepe (1910). Основатели Реформации были "...людьми, одержимыми духом гордости и мятежа: враги Креста Христова, ищущие земного... чей бог - их чрево. Не исправление нравов замышляли они, но отрицание фундаментальных догматов веры, породившее великую смуту и открывшее им и другим дорогу к беспутной жизни. Отвергая авторитет и руководство церкви и надевая на себя ярмо произвола самых испорченных князей и людей, они пытаются разрушить учение, устроение и порядок церкви. И после этого... они смеют называть свой бунт и свое разрушение веры и морали "реставрацией" и величают себя "реставраторами" древнего порядка. В действительности они - истребители его, и ослабляя силу Европы конфликтами и войнами, они взрастили отступничество Нового времени". С протестантской точки зрения, напротив, именно Римско-католическая церковь уклонилась от богооткровенного учения и порядка первоначального христианства и тем самым отделила себя от живого мистического тела Христа. Гипертрофированное разрастание организационной машины средневековой церкви парализовало жизнь духа выродилось в своего рода массовое производство с пышными церковными обрядами и псевдоаскетическим образом жизни. Сверх того, она узурпировала дары Св. Духа в пользу касты клириков и таким образом открыла дверь всевозможным злоупотреблениям и эксплуатации христиан испорченной клерикальной бюрократией, центр которой - папский Рим, чья развращенность стала притчей во языцех для всего христианства. Протестантская Реформация, далекая от еретизма, служила полному восстановлению вероучительных и нравственных идеалов подлинного христианства.