Відповідь:
Кризові явища, які стали проявлятися в Чехії вже з останньої третини XIV ст., були наслідком загального економічного занепаду в країнах Західної Європи. Криза в економіці, що набула особливо гострого характеру на зламі ХІV - ХV ст., мала далекосяжні соціальні наслідки для Чеського королівства. Йдеться насамперед про глибоку диференціацію суспільства: від селян і феодалів до духовенства й жителів міст.
Селяни поділялися на заможних (седляків) і бідноту (холупників). Вони не були власниками землі, а лише утримували свої наділи й мусили відробляти панщину, сплачувати натуральний і грошовий оброки, певну кількість різних податків. Селяни підлягали суду господаря-феодала, який жорстоко карав за найменшу провину. Фактично влада феодала над селянином була необмеженою.
Населення чеських міст поділялося на патриціат (складався з німців), який тримав у своїх руках усе управління та суд; бюргерство, об'єднане в цехи й представлене чехами; бідноту, яка становила майже половину населення.
Пануючим класом Чехії були феодали, серед яких багатством і могутністю вирізнялися церковні ієрархи. Католицька церква володіла третиною всіх земельних угідь (половиною всіх земель узагалі). Основним джерелом її прибутків були селянські повинності. Крім того, вона отримувала від усіх верств чеського суспільства "десятину", а також гроші від мирян за відправлення обрядів. До світських феодалів належали також магнати й рицарська шляхта. Магнати прагнули обіймати високі державні посади й протистояли королівській владі.
Кількість шляхетських родів сягала кількох тисяч. Всі вони господарювали у своїх невеликих володіннях і мали досить скромні прибутки. Існував також зовсім збіднілих рицарів, які втратили свої володіння й заробляли на життя військовою службою. Незважаючи на те, що магнати і шляхта мали однакові права та привілеї, останні посідали другорядні позиції в суспільстві.
Криза, що охопила Чехію, вкрай загострила відносини між усіма класами та верствами суспільства. Селяни прагнули позбавитися нещадної експлуатації феодалів; бюргерство - звільнитися з-під влади патриціату й набути власних прав; міська біднота була готова до найрадикальніших змін у суспільстві, щоб поліпшити своє злиденне становище; дворянство боролося з магнатами за землю, привілеї та владу.
Водночас у чеському суспільстві зростало невдоволення політикою Римської курії і діяльністю католицького кліра. Представники різних станів прагнули не лише звільнитися від надмірних церковних поборів, а й при нагоді поділити церковне майно. Отже, на зламі XIV-XV ст. стали проявлятися й загострюватися кризові явища в економічній, політичній та церковній сферах життя чеського суспільства, вс та класи якого прагнули змінити суспільно-політичний лад, реформувати церкву, а також відстояти національну гідність, звільнивши країну від засилля німців.
Суспільно-економічні суперечності в Чехії викликали протест, який в умовах того часу міг проявитися тільки в релігійній формі. Римо-католицька церква, яка була чи не наймогутнішою структурою в країні, проявляла себе як регресивна сила, що гальмувала суспільний розвиток. Опозиційною силою щодо католицизму виступало передусім чеське бюргерство, яке прагнуло "дешевої церкви". Ця опозиція мала яскраво виражений національний характер, оскільки спрямовувалася проти засилля привілейованого німецького духовенства й патриціату.
Союзником бюргерства виступало також чеське селянство, яке нещадно експлуатувалося німецькими церковними й світськими феодалами. Оскільки критика католицизму пов’язувалася з вимогами секуляризації церковних земель, вона дістала підтримку королівської влади, чеських магнатів, шляхти й рицарства.
З критикою політики католицької церкви вже в другій половині XIV ст. виступило чеське духовенство. Так, Міліч з Кромержижа (1320-1374) у своїх проповідях чеською мовою сміливо викривав вади духовенства: користолюбство, розбещеність, невігластво, здирництво та ін. Він критикував справжніх винуватців розбещення церкви й підготував власну програму "виправлення" суспільства. Критика католицизму була підхоплена магістром Празького університету - Матвієм з Янова (1350-1394), який у своїх працях обґрунтував необхідність церковної реформи. В 1391 р. у Празі була заснована Віфлеємська каплиця. У проповідях, які читалися тут лише чеською мовою, викривалися зловживання католицької церкви.
У Празькому університеті відбувалися диспути, на яких обговорювалися питання реформації католицької церкви. За необхідність змін виступали чеські магістри-послідовники вчення (забороненого Римською курією) відомого реформатора, професора Оксфордського університету Д. Вікліфа (1320-1384). Однак антивікліфісти (здебільшого німецькі професори) у 1408 р. домоглися заборони вивчення праць реформатора-англійця.
Пояснення:
Подавив восстание декабристов, как стали называть первых русских революционеров, Николай I жестоко расправился с его участниками. Пятеро из них - П. И. Пестель, К. Ф. Рылеев, С. И. Муравьев-Апостол, М. П. Бестужев-Рюмин и П. Г. Каховский - были повешены, свыше 120 человек сосланы на каторгу и на поселение в Сибирь. Николай I беспощадно мстил своим политическим противникам. Активных участников декабрьского восстания 1825 г., выдержавших многолетнюю каторгу, он до конца своей жизни держал в Сибири.
Заключенные декабристы. Рисунок декабриста Н. Репина.
Восстание декабристов не могло привести к победе прежде всего потому, что они сознательно отстраняли народ от участия в революционной борьбе с самодержавием. На Сенатской площади декабристы не прибегли к народа. В. И. Ленин писал: «Протестует ничтожное меньшинство дворян, бессильных без поддержки народа».
Тем не менее революционное выступление декабристов против царизма получило в стране широкие сочувственные отклики. Вместе с декабристами осознали необходимость борьбы с самодержавием многие передовые люди того времени. Суровая расправа с декабристами встретила осуждение со стороны современников и пробудила горячее участие к жертвам царизма. Выступление дворянских революционеров дало толчок дальнейшему развитию освободительной мысли в крепостной России.
В. И. Ленин считал восстание декабристов начальным этапом в истории русского революционного движения. Он указал на прямую связь выступления декабристов с последующими этапами революционно-освободительной борьбы в России: «Узок круг этих революционеров, - писал В. И. Ленин. - Страшно далеки они от народа. Но их дело не пропало. Декабристы разбудили Герцена. Герцен развернул революционную агитацию».(В. И. Ленин, Памяти Герцена, Соч., т. 18, стр. 14.)
Восстание в Петербурге 26 (14) декабря 1825 г. вызвало острый интерес в Западной Европе. Сначала оно казалось очередной попыткой дворцового переворота и оценивалось исключительно под углом зрения его внешнеполитических последствий. Некоторые английские газеты не скрывали своих расчетов на ослабление влияния России.
Николай I поспешил дать событиям свое толкование. На приеме иностранных послов в Петербурге он объявил декабристов ничтожной кучкой «безумных мятежников», не имеющих никакой опоры внутри страны. Реакционная печать Западной Европы сразу подхватила эту официальную версию, соответственно изображая положение в России и рисуя поведение Николая I в героических тонах.