37. Міжнародне становище Візантійської імперії в 1261-1453 рр.
У другій половині XIII - середині XV ст. територія Візантії істотно скоротилася. До її традиційних зовнішньополітичних ворогів на сході і на півночі приєдналися латиняни, що не втрачали надій на повернення володінь Латинської імперії і мали в розпорядженні підтримку папського престолу. У міжнародній торгівлі Візантія була не в силах конкурувати з Венецією і Генуєю, та і усередині країни італійське міста-республіки вигравали економічне суперництво у візантійського виробництва і торгівлі, розаряючи міські торговельно-ремісничі шари. На завершуючий стадії історії Візантія майже не знала періодів мирного життя, ведучи на своїх рубежах постійні битви, що неодноразово супроводжуються запеклими громадянськими війнами. Двічі, в 1274 р. і в 1438-1439 рр., в драматичній для Візантії зовнішньополітичній ситуації Константинополь намагався ціною ув'язнення церковної унії добитися політичного союзу із заходом, продовжуючи одночасно війни на знищення з єдиновірною Сербією і Болгарією. Ліонську унію 127 4 р. нерідко оцінюють як вдалий дипломатичний хід Михайла Палеолога, що зумів зруйнувати єдність супротивною йому на заході коаліції. Ферраро-флорентійська унія 1439 р., прийнята напередодні захоплення Константинополя, з'являється вже як жест відчаю імперії, що намагається будь-якими засобами відстрочити неминучу загибель. Проте і політичне мистецтво Михайла VIII Палеолога, і згоду Іоанна VIII Палеолога прийняти усі умови, продиктовані римсько-католицькою церквою, принесли один і той же результат: імперія не отримала очікуваної до Заходу. У самій же Візантії унія в обох випадках породжувала глибокий розкол суспільства, послабляючи його в той час, коли країна найбільше потребувала об'єднання усіх сил для віддзеркалення смертельно небезпечного ворога. Після того, як в 1389 р. турки-османи розбили на Косовом поле сербсько-боснійські війська, вирішивши наперед долю Балкан, а в 1393 р. завершили завоювання Болгарського царства, Візантія, услід за Сербією, визнала васальну залежність від держави Османа. Внутрішні ресурси опору були вичерпані. Запізніла спроба Заходу зупинити мперії Баязида закінчилася повною невдачею: в 1396 р. в битві при Нікополі на Дунаї османи розбили армію хрестоносців. Лише важка поразка турецького війська в битві при Анкарі в 1402 р. від загонів нового завойовника Сходу, Тамерлана, і наступна смута в період правління наступника Баязида, Мехмеда I, дозволили Візантії зберегтися як державі ще півстоліття, але і це дарований історією час був витрачений візантійським суспільством в боротьбі латинофільській, тюркофільській і ортодоксальною партій, що марно намагалися знайти вихід з історичної безвиході. 29 травня 1453 м. Константинополь був узятий штурмом, історія Візантійської імперії закінчилася. З падінням Візантії картина міжнародних відносин в Європі помітно змінилася. Імперія віками стримувала турецьку загрозу, забезпечуючи, незважаючи на усю гостроту конкурентної боротьби, загальні інтереси Заходу в торгівлі зі східними країнами. З узяттям Константинополя балканські і азіатські володіння турок-османів об'єдналися, що поставило імперію Османа в ряд найбільш могутніх держав середньовічної Європи. Південно-східна Європа надовго потрапила під владу завойовників, турецька небезпека впритул насувалася на центральної і східноєвропейські країни. Затвердження імперії Османа на Балканах і в басейні Чорного моря істотно підірвало торговельні обміни зі Сходом. Найбільший ущерб при новому розставлянні дійових осіб в Південно-східній Європі понесли Венеція і Генуя, поставлені перед необхідністю шукати альтернативні шляхи торгівлі традиційними східними товарами, що сприяло наближення епохи великих географічних відкриттів. У плані еволюції політико-правових ідей середньовіччя відхід з системи міжнародних відносин Візантійської держави означав падіння одного з основних центрів доктрини імперського універсалізму, тим більше впливового, що за ним стояла тисячолітня історія імперії. Що втратив ґрунт державності візантійський ойкуменізм поступово поступився місцем грецькій національній самосвідомості, але цей процес виражав вже тенденції нового часу, що наближається. 38. Римська церква в міжнародних відносинах ІІ половини І тис.
Объяснение:
По своему государственному строю Владимиро-Суздальское княжество представляло раннефеодальную монархию.
В XIII в. отношения между великим князем и удельными князьями определялись на основе сюзеренитета-вассалитета. С ростом их самостоятельности удельные князья превращаются в глав независимых от великого князя феодальных владений. Эти князья присваивают себе титул великих князей, а у них появляются свои удельные князья. Возникают новые самостоятельные феодальные образования, а крупные города Владимиро-Суздальского княжества (Суздаль, Москва, Ярославль, Переяславль, Ростов) превратились в центры независимых феодальных образований.
Великий князь Владимиро-Суздальского княжества был носителем верховной власти. Ему принадлежали законодательная, исполнительная, распорядительная, судебная и церковная власти.
Органами управления Владимиро-Суздальского княжества были совет при князе, вече и феодальные съезды. В княжеский совет входили наиболее могущественные и влиятельные представители феодального класса - служилого боярства, преданного князю.
Вече созывалось для решения наиболее важных во внутренней и внешней политики. Феодальные съезды созывались в чрезвычайных ситуациях по инициативе великого князя. Орудием осуществления княжеской власти была дружина, состоящая из служилых бояр и юных княжеских слуг. Дружине принадлежало руководящее место в гражданском и военном управлении Владимиро-Суздальского княжества. Основой управления в княжестве была дворцово-вотчинная система. Суть ее заключалась в том, что центром управления являлся княжеский двор, а управление вотчинами не отделялось от общегосударственного управления.
Местное управление находилось в руках наместников и волостей, являвшихся представителями великого князя на местах и осуществлявших все функции управления и суда в отношении подвластного населения от имени самого князя.
Законодательной основой Владимиро-Суздальской земли была система права Древнерусского государства: Русская Правда применялась здесь более длительное время, чем в других частях Руси.
Значение Владимиро-Суздальского княжества для истории России состоит в том, что на его территории возникла Москва, ставшая впоследствии центром объединения русских земель, а затем - столицей Русского централизованного государства.
Объяснение:
