Руїна — період в історії України, який розпочався після смерті Б. Хмельницького і характеризується боротьбою за владу між представниками козацької верхівки, поділом України та втручанням у її внутрішні справи іноземних держав (Московії, Речі Посполитої, Туреччини).
Причини Руїни
Зовнішні:
• несприятливі міжнародні умови, прагнення сусідніх держав загарбати Україну;
• втручання інших держав у протистояння козацьких угрупувань у боротьбі за гетьманську булаву;
• Україна стала ареною боротьби геополітичних інтересів Московської держави, Туреччини, Кримського ханства, Речі Посполитої.
Внутрішні:
• відсутність загальнонаціонального лідера, який міг би продовжити справу Б. Хмельницького після його смерті;
• соціальна неоднорідність українського народу, його небажання коритися шляхетсько-старшинській верхівці;
• розкол серед правлячої верстви українського суспільства (козацької старшини) з питань внутрішньої і зовнішньої політики (щоб зберегти свої привілеї та ввести кріпацтво, частина української шляхти орієнтувалася на до Московії, інша — Речі Посполитої);
• прагнення старшинської верхівки до власного збагачення, їхня боротьба за владу;
• егоїстичність козацької старшини, її нездатність поставити державні інтереси вище вузькокланових та особистих;
• посилення протиборства між різними станами українського населення;
• слабкість гетьманської влади, не здатної консолідувати народ на основі розбудови української державності;
• поглиблення розбіжностей між прихильниками різних зовнішньополітичних орієнтацій, між лівобережними та правобережними полками.
Різні думки й погляди про періоди й хронологічні рамки Руїни
• Одні дослідники вказують, що Руїна охопила тільки Лівобережну Україну в часи правління трьох гетьманів — І. Брюховецького, Д. Многогрішного та І. Самойловича, які орієнтувалися на Московську державу (1663-1687 рр.).
• Другі — що Руїна охопила Правобережжя, яке стало об’єктом загарбницьких зазіхань із боку Речі Посполитої, Османської імперії та Кримського ханства внаслідок внутрішньої міжусобної боротьби (60-80-і рр. XVII ст.).
Са́ки (др.-перс. Sakā, др.-греч. Σάκαι[2], лат. Sacae) — собирательное название группы ираноязычных[3][4][5][6][7][8][9][1][10][11][12][13][14] кочевых и полукочевых племён I тыс. до н. э. — первых веков н. э. в античных источниках.
Саки
Расселение
Центральная Азия, Синьцзян, Индийский субконтинент, Хорасан
Вымер
X-XI век ??
Археологическая культура
Андроновская культура, Срубная культура[1]
Язык
Сакский
Религия
Скифо-сарматская
Входит в
Иранские народы
Родственные народы
Скифы, Сарматы, Массагеты
Этнические группы
Индо-скифы
Происхождение
Индоиранцы
Commons-logo.svg Медиафайлы на Викискладе
Средняя Азия в 170 году до н. э.: Скифия, Маргиана, Парфия, Согдиана, Хорасмия
Царь саков-тиграхауда Скунха. Рельеф Бехистунской надписи Дария I, VI век до н. э.
Название восходит к скифскому слову saka — ‘олень’[15] (ср. осет. sag 'олень'). И древними авторами, и современными исследователями саки, наряду с массагетами, считаются восточными ветвями скифских народов[16].
Объяснение:
