Зростаючі потреби в машинах зумовили розвиток машинобудівної промисловості, яка почала створюватися в Україні з кінця XVIII ст. Її представляли мідярні, чавуноливарні та машинобудівні заводи. На початку XIX ст. в губерніях України налічувалось 10 мідярень, у 1860 p. їх було вже 17. Незважаючи на те, що основна частина мідярень на час реформи 1861 p. ще не вийшла з моно фактурної стадії, їм належала важлива роль як у постачанні обладнання винокурній і цукровій промисловості, так і в задоволенні різноманітних потреб населення.
На час реформи 1861 p. в українських губерніях було не менше ніж 20 машинобудівних заводів, які виробляли продукції на 1231 тис. крб. Майже 88% цієї суми припадало на заводи Київської, Волинської, Катеринославської, Херсонської губерній. Разом з тим багато машин ввозилося з-за кордону. Лише через Одеський порт імпорт машин за 1850-1860 pp. зріс більше ніж у 3 рази. Застосування на практиці нової техніки сприяло підвищенню продуктивності праці промислових робітників.
Зростання обсягів машинобудування стимулювало розвиток металургійної промисловості. На зміну невеликим рудням кустарного типу приходили чавуноливарні та залізоробні підприємства на Чернігівщині, Луганщині, Київщині, Одещині, Слобожанщині. Наприкінці 50-х років XIX ст. в Україні діяло не менше ніж 11 чавуноливарних і 32 залізоробних заводів. Хоча потужність цих підприємств була незначною, проте вони відігравали важливу роль в економічному розвитку країни, випустивши у 1859 p. продукції на суму понад 68 тис. крб. Поруч з технічною перебудовою і модернізацією металургійного виробництва йшов процес заміни кріпосницької праці вільнонайманою.
У дореформений період в Україні існувала й кам'яновугільна промисловість. За кількістю видобутого вугілля Донбас вийшов на друге місце в Російській імперії, поступаючись лише Сілезькому басейну. Однак шахти в першій половині XIX ст. засновувалися на відсталій техніці, а поміщицькі, крім того, і на малопродуктивній, кріпосній праці.
У дореформене десятиріччя було розроблено ряд проектів будівництва залізниць в Україні. Однак реалізація їх загальмувалася через Кримську війну (1853-1856 pp.). В Україні було лише два стратегічних шосе - від Києва та від Харкова до Петербурга.
Повільно розвивався річковий транспорт. Наскрізний рух Дніпром був неможливий у зв'язку з наявністю численних порогів. У Дніпровському басейні 1852 p. налічувалося 7 пароплавів загальною потужністю 360 к. с. Після Кримської війни розвиток пароплавства пожвавився. З'явилися пароплавні товариства і компанії. В 1859 p. Дніпром і його притоками курсувало 17 пароплавів, серед них 3 пасажирських, решта - буксири.
Зростав вантажообіг чорноморсько-азовських портів та суден, які обслуговували їх. У 40-50-х роках основна частина вантажообігу припадала на парусні судна. Пароплави обслуговували переважно пасажирські та поштові перевезення.
Викладене свідчить про певні успіхи в розвитку української промисловості наприкінці 50-х років XIX ст. У виробництві цукру та видобутку вугілля вона почала набувати загальноімперського значення. Впровадження у виробництво досконаліших технологій і машин сприяло збільшенню випуску продукції. Відбулися значні зміни в розміщенні промислових підприємств в Україні. Якщо до середини 40-х років майже три чверті їх, що належали переважно поміщикам, були розташовані в містечках і селах, і лише дещо більше однієї чверті - в містах, то надалі підприємства, особливо фабрично-заводського типу, власниками яких ставали купці, міщани і ґуралень, яких було чимало) зросла в 3,6 раза. Кількісно переважали невеликі підприємства. Мануфактури фабрично-заводського типу становили лише 15%. Проте саме вони разом з великими мануфактурами виробляли більшу частину багаті селяни, здебільшого будувалися в містах. З 1825 по 1861 p. кількість їх (без товарної продукції.
Объяснение:
Перемещение гуннов на запад
Гунны внесли в жизнь племен и народов Казахстана и Евразии невиданные ранее перемены. Движение гуннов на Запад привело в движение все другие племена и народы. Это невиданное в истории движение разноязыких племен и народов получило название Великого переселения народов.
Медленно, но уверенно с Востока на Запад шли народы, осваивая новые земли. В 375 году гунны под предводительством Баламбера переправились через Волгу. В течение нескольких лет вся территория Причерноморья была покорена гуннами. Часть местного населения – готские племена – вошла в состав гуннов.
В 395 году гунны подходили к Константинополю, столице Восточной Римской империи, совершили походы в Закавказье и Месопотамию. Восточно-римский император обязался платить гуннам дань золотом. В 437 году гунны совершили поход в глубь Европы. На территории современной Франции они разгромили Бургундское королевство.
Великий полководец Аттила и его походы
В 445 году к власти пришел Аттила. Аттила, сын Мунчука, стал императором в 40-летнем возрасте после смерти дяди (того во время похода на Константинополь поразила молния). Под главенством Аттилы в его империи было объединено до 45-50 различных народов. В 445-453 гг. под предводительством Аттилы гунны и их союзники завоевали Германию, Францию, Северную Италию, наложили дань на Римскую империю. «Имя Аттилы завоевало себе место в истории… рядом с именами Александра Македонского и Юлия Цезаря», – отмечал А.Тьерри.
При Аттиле государство гуннов достигло своего могущества. Он объединил разрозненные племена гуннов в Румынии и Венгрии. Гунны овладели бескрайними объединив под своей властью множество племен и народов, превратив завоеванные земли в могущественное государство. Победные походы Аттилы обессмертили его имя его на весь мир. Затем Аттила вторгся в Восточную Римскую империю. Свыше 70 городов Греции были взяты, одна за другой пали все римские крепости на Дунае, были завоеваны Паннония и Мезия. Отсюда Аттила направил свою армию во Францию.
Аттила был мудрым политиком, храбрым воином, дальновидным полководцем, хитроумным дипломатом.
В 451 году на территории современной Франции в Галлии произошла Каталаунская битва. Историки называют это сражение «битвой народов». По сведениям европейских ученых, против Аттилы стояли наемные войска сарматов и аланов, римляне и франки. На стороне Аттилы воевали остготы, гепиды. Войско Аттилы впервые потерпело поражение.
Аттила всегда появлялся там, где его не ждали. Весной 452 года Аттила вторгся в Италию и подошел к Риму. Император бежал из Рима, а сама столица не в состоянии была защищаться. Тогда к Аттиле были отправлены послы – депутация императора во главе с папой римским. Неизвестно, удалось ли папе римскому уговорить Аттилу, чтобы он не входил в Рим, но по каким-то причинам гунны ушли.
В 453 году Аттила неожиданно умер. Спустя век после смерти Аттилы готский историк Иордан так отозвался о вожде гуннов: «Повелитель всех гуннов и правитель, единственный в мире, племён чуть ли не всей Скифии, достойный удивления по баснословной славе своей среди всех варваров…».
После его смерти гуннские родовые союзы распались.
Рассказы и легенды о храбрости и смелости Аттилы, о его уме, решительности и целеустремленности к достижению намеченного передавались из страны в страну еще при его жизни. Один из римских летописцев Приск, побывавший в 448 году в ставке Аттилы, написал бесценный для истории труд, рассказав всему человечеству о великом гунне. Прииск как переводчик римского посольства приезжал в государство Аттилы и составил записи об увиденном у гуннов.
Приск так описал его внешний облик: «Кто видел его, тот сразу скажет, что это настоящий азиат. Большая голова, среднего роста, крепкого телосложения. Глаза раскосые, взгляд пронзительный, словно пронизывающий то место, куда смотрит. Походка уверенная, быстрая. Голос звенит, словно серебро и очень хорошо воспринимается». Интересно, что Аттила пил «камос», т.е. кумыс – любимый напиток кочевников.
Современник Аттилы также писал: «Аттила в утренние часы, выходя из дому, садился у дверей и решал тяжбы народные; днем принимал послов из разных стран мира, а вечером ужинал с ними. Все другие ели с блюд серебряных и пили из золотых бокалов, Аттила пользовался только деревянной посудой».
