Єресь (від грец. «особливе віровчення») – учення, засуджене церквою й оголошене шкідливим для віри. У християнстві єресі особливого розвитку набули в Середні віки. Прихильників учень, оголошених єресями, називали єретиками.
Катари (XII–XV ст., Італія, Фландрія, Південна Франція). Уважали, що у світі існують дві сили – Добра (Бог) і Зла (Диявол). Матеріальний світ створений дияволом, а духовний – Богом. Катари засуджували все земне, хрести, храми, ікони, не визнавали світську владу, закликали до аскетизму, викривали зловживання католицького духовенства.
Вальденси (кінець XII ст., виник у Ліоні (Франція)). Засновник руху – ліонський купець П’єр Вальдо. Закликали до «євангельської бідності». Уважали, що розбещена багатством римська церква втратила святість і її таїнства не мають сили. Стверджували, що будь-який мирянин, який, за заповідями Христа, веде жебрацьке життя, позбавлений постійного притулку, а інколи взагалі даху над головою, може здійснювати таїнства.
Альбігойці (XII–XIII ст., Південна Франція). Прихильники вчення катарів і їхніх послідовників – вальденсів. Виступали проти догматів католицької церкви, церковного землеволодіння і десятини, закликали повернутися до християнства апостольських часів, самі вели моральне і самотнє життя.
Лолларди (рух виник в Антверпені на початку XIV ст., поширився в Англії та інших країнах Західної Європи).
В Англії 1360–1381 рр. так називали послідовників Джона Болла. У своїх проповідях засуджували багатства і пороки духовенства, вимагали скасування церковної десятини, конфіскації церковного майна, скасування церковної ієрархії тощо. Після 1382 р. в Англії так стали називати послідовників мислителя Джона Вікліфа. Критикував католицьку церкву, заперечував головування Папи Римського в духовних питаннях, виступав проти світської влади папства.
Гусити (XV ст., Чехія). Критика католицької церкви чеським мислителем і проповідником Яном Гусом. Засуджував накопичення багатств церквою і духовенством, закликаючи повернутися до «євангельської бідності». Уважав, що для того щоб кожна людина могла зрозуміти «Закон Божий», богослужіння повинно здійснюватися чеською мовою. Критикував католицьке причастя для духовенства хлібом і вином, а для мирян лише хлібом. Доводив, що в першопочатковому християнстві всі причащалися однаково.
Християнські жебручі ордени проповідують Євангеліє та допомагають бідним. Обидва головні ордени, засновані святим Домініком і святим Франциском, створено для боротьби з катарською єрессю (у південній Франції та північній Італії, відповідно), пропонуючи служіння Господу всередині суспільства. Вони зуміли здобути значну підтримку як від звичайних містян, так і від аристократів. Метою їх місіонерської діяльності швидко стали міста, де парафії вже не давали раду темпам зростання населення. У більшості середньовічних міст у Західній Європі, незалежно від розміру, діяли представники одного чи кількох жебручих орденів.
У середні віки першими жебручими орденами братів у Церкві були:
Францисканці (молодші брати, мінорити; сірі брати), засновано 1209;
Кармеліти (Відлюдники Пресвятої Діви Марії Кармельської; білі брати), засновано 1206-1214;
Домініканці (Орден Проповідників; чорні брати), засновано 1215;
августинці (Відлюдники св. Августина), засновано 1256.
Другий Ліонський собор (1274) визнав ці ордени «великими» жебручими орденами та заборонив багато інших. Тридентський собор (1545—1563) звільнив їх від обітниці бідності, знявши обмеження на володіння власністю. Після цього всі члени орденів, окрім Францисканців і Капуцинів, могли володіти власністю колективно як чернецтво.
Серед інших орденів можна виділити:
Тринітарії (Орден Пресвятої Трійці), засновано 1193;
Мерседарії (Орден Святої Діви Марії Милосердної), засновано 1218;
Сервіти (Орден служителів Марії), засновано 1233
Мініми (Відлюдники Св. Франциска з Паоли), засновано 1435;
Капуцини (Орден молодших братів-капуцинів), засновано 1525.
Єресь (від грец. «особливе віровчення») – учення, засуджене церквою й оголошене шкідливим для віри. У християнстві єресі особливого розвитку набули в Середні віки. Прихильників учень, оголошених єресями, називали єретиками.
Катари (XII–XV ст., Італія, Фландрія, Південна Франція). Уважали, що у світі існують дві сили – Добра (Бог) і Зла (Диявол). Матеріальний світ створений дияволом, а духовний – Богом. Катари засуджували все земне, хрести, храми, ікони, не визнавали світську владу, закликали до аскетизму, викривали зловживання католицького духовенства.
Вальденси (кінець XII ст., виник у Ліоні (Франція)). Засновник руху – ліонський купець П’єр Вальдо. Закликали до «євангельської бідності». Уважали, що розбещена багатством римська церква втратила святість і її таїнства не мають сили. Стверджували, що будь-який мирянин, який, за заповідями Христа, веде жебрацьке життя, позбавлений постійного притулку, а інколи взагалі даху над головою, може здійснювати таїнства.
Альбігойці (XII–XIII ст., Південна Франція). Прихильники вчення катарів і їхніх послідовників – вальденсів. Виступали проти догматів католицької церкви, церковного землеволодіння і десятини, закликали повернутися до християнства апостольських часів, самі вели моральне і самотнє життя.
Лолларди (рух виник в Антверпені на початку XIV ст., поширився в Англії та інших країнах Західної Європи).
В Англії 1360–1381 рр. так називали послідовників Джона Болла. У своїх проповідях засуджували багатства і пороки духовенства, вимагали скасування церковної десятини, конфіскації церковного майна, скасування церковної ієрархії тощо. Після 1382 р. в Англії так стали називати послідовників мислителя Джона Вікліфа. Критикував католицьку церкву, заперечував головування Папи Римського в духовних питаннях, виступав проти світської влади папства.
Гусити (XV ст., Чехія). Критика католицької церкви чеським мислителем і проповідником Яном Гусом. Засуджував накопичення багатств церквою і духовенством, закликаючи повернутися до «євангельської бідності». Уважав, що для того щоб кожна людина могла зрозуміти «Закон Божий», богослужіння повинно здійснюватися чеською мовою. Критикував католицьке причастя для духовенства хлібом і вином, а для мирян лише хлібом. Доводив, що в першопочатковому християнстві всі причащалися однаково.
Християнські жебручі ордени проповідують Євангеліє та допомагають бідним. Обидва головні ордени, засновані святим Домініком і святим Франциском, створено для боротьби з катарською єрессю (у південній Франції та північній Італії, відповідно), пропонуючи служіння Господу всередині суспільства. Вони зуміли здобути значну підтримку як від звичайних містян, так і від аристократів. Метою їх місіонерської діяльності швидко стали міста, де парафії вже не давали раду темпам зростання населення. У більшості середньовічних міст у Західній Європі, незалежно від розміру, діяли представники одного чи кількох жебручих орденів.
У середні віки першими жебручими орденами братів у Церкві були:
Францисканці (молодші брати, мінорити; сірі брати), засновано 1209;
Кармеліти (Відлюдники Пресвятої Діви Марії Кармельської; білі брати), засновано 1206-1214;
Домініканці (Орден Проповідників; чорні брати), засновано 1215;
августинці (Відлюдники св. Августина), засновано 1256.
Другий Ліонський собор (1274) визнав ці ордени «великими» жебручими орденами та заборонив багато інших. Тридентський собор (1545—1563) звільнив їх від обітниці бідності, знявши обмеження на володіння власністю. Після цього всі члени орденів, окрім Францисканців і Капуцинів, могли володіти власністю колективно як чернецтво.
Серед інших орденів можна виділити:
Тринітарії (Орден Пресвятої Трійці), засновано 1193;
Мерседарії (Орден Святої Діви Марії Милосердної), засновано 1218;
Сервіти (Орден служителів Марії), засновано 1233
Мініми (Відлюдники Св. Франциска з Паоли), засновано 1435;
Капуцини (Орден молодших братів-капуцинів), засновано 1525.
При Алексее Михайловиче было «Азовское сидение» (1637— 1642) — отряд казаков атамана М. Татаринова удерживал крепость Азов, который в итоге был возвращен туркам.
Польский король Сигизмунд III не признавал прав Михаила Федоровича Романова на российский престол, считая российским государем своего сына Владислава. По Деулинскому перемирию (1618) Польша получила Смоленские, Черниговские и Новгород-Северские земли; Владислав не отказывался от притязаний на российскую корону. Россия же не могла смириться с потерей своих территорий.
В 1632-1634 гг. произошла Смоленская война. Результаты Смоленской войны (Поляновский мир) с позиции России оценивается как отрицательные: Россия потеряла все отвоеванные земли. Но с другой стороны – польский король Владислав отказался от притязаний на русский престол.
Русско-турецкая война.
С русско-турецким соперничеством военные кампании России против Крымского ханства были связаны напрямую: Крымское ханство было вассалом Османской империи. Победы над крымцами означали борьбу и с Османской империей.
При Алексее Михайловиче было «Азовское сидение» (1637— 1642) — отряд казаков атамана М. Татаринова удерживал крепость Азов, который в итоге был возвращен туркам.
Союзниками России по «Священной лиге» были Священная Римская империя, Речь Посполитая, Венеция и др. Этот союз возник по причине необходимости противостоять Османской империи и Крымскому ханству.
России успешно завершить Крымские походы 1687 и 1689 гг. помешали погодные условия (нестерпимая жара, к которой русские войска были непривычны), отсутствие воды, продовольствия и фуража.
Русско-польская война
Смоленская война, или русско-польская война 1632—1634 годов — война между Русским царством и Речью Посполитой. Россия пыталась восстановить контроль над Смоленском и прилежащими территориями, вошедшими в состав Речи Посполитой по результатам войны 1609—1618 годов.
Война велась в контексте внешнеполитического курса России XVI—XVIII веков, который был нацелен на решение трёх задач: присоединение западнорусских земель, обеспечение выхода к Балтийскому и Чёрному морям, а также достижение безопасности южных границ от набегов крымского хана. Накануне войны Россия пыталась склонить к совместным действиям против Речи Посполитой Швецию и Османскую империю, но безуспешно, и ей пришлось воевать без союзников.
4 (14) июня 1634 года в селе Семлёво на реке Поляновке был заключен «Поляновский мир» между Россией и Польшей, подтвердивший в основном границы, установленные Деулинским перемирием. К России отошёл только один город — Серпейск. По договору Владислав отказался от претензий на русский трон. Опыт этой войны сказался на дальнейшем развитии русской армии, поскольку самыми бое частями оказались полки нового строя. В дальнейшем правительство продолжило формирование этих полков, одновременно отказавшись от наёмников.
Русско-китайские отношения в XVII в.
1608 — Первая попытка проникнуть в Китай. Царем Василием Шуйским подписывается указ об отправке посольства к Алтан-хану и в Китайское государство. Но из-за войны между Шолой Убаши-хунтайджи и черными калмыками посольство не доехало до места назначения.
В 1616 году отправляется новое посольство во главе с атаманом Василием Тюменцем. Делегация была принята Шолой Убаши-хунтайджи, но далее в Китай посольство не поехало, возвратившись в Москву
1618 — Тобольский воевода отправляет в Китай династии Мин посольство казака И. Петлина для установления отношений.
1641—1642 — Поездка казака Е. Вершинина в Китай.
1654—1657 — Посольство Ф. И. Байкова, потерпевшее дипломатическую неудачу, но составившее ряд подробных описаний и документов.
1675—1678 — Посольство Спафария. Маньчжурская империя Цин, захватившая Китай, по-прежнему отказывается признавать русские поселения в Приамурье.
1684 — Атаки маньчжурских войск на русские поселения, осада Албазина и Нерчинска.
1689 — Нерчинский договор — первый договор между Россией и империей Цин, установивший границу между государствами, порядок торговли и разрешения споров. Подписан в ходе посольства Ф. Головина. Россия отказалась от претензий на значительные территории южнее Амура, а Забайкалье вошло в состав России.
Россия и Китай с установлением дипломатических отношений друг с другом получали преимущества: взаимовыгодная торговля, обмен посольствами, знакомство с культурой народов