1676 року королівські війська із великим напруженням відбили наступ османсько-татарських військ на Львів. Незважаючи на вдалі бої під Журавним (вересень — жовтень 1676; Собеський відбив всі напади набагато численнішого супротивника на табір Речі Посполитої), Річ Посполита підписала з Османською імперією Журавненську мирну угоду 1676 року. Ця угода повернула полякам дві третини України та 10000 полонених християн.
Объяснение:
Під час відновлення воєнних дій Ян Собеський 11 листопада 1673 розбив османські війська Гусейна-паші під Хотином. 20000 османів залишилося на полі битви, 66 знамен і 120 гармат потрапили в руки коронного війська.
Відмінності у політичному и соціальному розвитку країн, до складу яких потрапили українські землі, позначилися на становищі панівної верстви. Так, у Литві більшість знаті отримувала право на володіння землею лише за умови виконання певних обов'язків (насамперед військового) перед державою, тому воно не було спадковим. Водночас існувало й отчипне (спадкове) землеволодіння.
Верхівку панівного стану утворювала титулована знать - нащадки князів Рюриковичів і Гедиміновичів, котрі становили замкнуту групу, потрапити до якої не можна було ні завдяки багатству, ні шляхом обіймання найвищих посад. Особливо міцними були їхні позиції у Волині. З часом формується поділ княжих родів на «княжат головних» (Острозькі, Заславські, Сангушки й ін.)та «княжат-повітників». Перші з них не підлягали місцевій адміністрації, брали участь у засіданнях великокнязівської ради, їхні збройні загони виступали окремими підрозділами з родовими гербами. Щоденне життя князів проходило у вирішенні різноманітних питань політичного характеру, взаємин з місцевою владою, збереження й примноження власних володінь, утримання двору, розв'язання конфліктних ситуацій.
Більше інформації на цьому сайті ↓
https://edufuture.biz/index.php?title=%D0%A1%D0%BE%D1%86%D1%96%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B0_%D1%81%D1%82%D1%80%D1%83%D0%BA%D1%82%D1%83%D1%80%D0%B0_%D1%81%D1%83%D1%81%D0%BF%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%B0._%D0%9F%D0%B0%D0%BD%D1%96%D0%B2%D0%BD%D1%96_%D0%B2%D0%B5%D1%80%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%B8_%D0%BD%D0%B0%D1%81%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F,_%D1%97%D1%85%D0%BD%D1%94_%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%8F%D0%BA%D0%B4%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D0%B5_%D0%B6%D0%B8%D1%82%D1%82%D1%8F.
Не Тверь, а Москва, потому что московские князья проводили соответствующую политику.
Объяснение:
В целом, и Тверь, и Москва имели равные шансы – у них почти одинаковое географическое положение, обе земли были богатыми, имели достаточно ресурсов. И Тверь была сосредоточением населения Владимирского, Рязанского и Ростовского княжества, которое бежало от Батыева нашествия и от Ливонского ордена. То есть Тверь была даже более безопасной территорией.
Но московские князья вели более дальновидную хитрую политику. Они были союзниками с Ордой, и это позволяло им часто выигрывать на фоне тверских князей. Получается, что в этой, сперва равной борьбе, княжества боролись, исходя из личных качеств князей. Если князь был хитрый, то его княжество шло впереди, и наоборот. Ключевой фигурой здесь был Иван Калита, которому удалось «перетянуть одеяло» на свою сторону. Ему повезло, потому что жители Твери устроили восстание против ордынского хана. И это позволило Ивану Калите подавить восстание, заручиться поддержкой хана, и вести дела самостоятельно.
И поскольку мы говорим про средневековое государство, нельзя сбрасывать со счетов такой важный фактор, как церковь, потому что центром церкви сначала был Владимир, а потом стала Москва – это немаловажный фактор.