Около 863 года братья Константин (Кирилл) Философ и Мефодий из Солуни (Салоники) по приказу византийского императора Михаила III упорядочили письменность для старославянского языка и использовали новую азбуку для перевода на славянский язык греческих религиозных текстов[3]:44. Долгое время дискуссионным оставался вопрос, была ли это кириллица (и в таком случае глаголицу считают тайнописью, появившейся после запрещения кириллицы) или глаголица — азбуки, различающиеся почти исключительно начертанием. В настоящее время в науке преобладает точка зрения, согласно которой глаголица первична, а кириллица вторична (в кириллице глаголические буквы заменены на известные греческие). Так, большинство учёных склонно считать, что глаголицу создал Константин (Кирилл) Философ, а кириллицу — его ученик Климент Охридский, последовательно работавший в и Охриде в Первом Болгарском царстве[4]. Глаголица длительное время в несколько изменённом виде употреблялась у хорватов (до XIX в).
Объяснение:
1) Кирилл и Мефодий известные святые, которые создали славянский алфавит.
2) Их называют создателями славянской письменности, потому что они создали славянскую азбуку.
3) Считается, что греческие христианские миссионеры братья Кирилл и Мефодий в 863 году были приглашены из Византии князем Ростиславом в Великоморавскую державу для введения богослужения на славянском языке.
4) Константином была создана азбука – так называемая «глаголица», отражающая фонетические особенности славянского языка. Древнейшая сохранившаяся глаголическая надпись с точной датировкой относится к 893 году и сделана в церкви болгарского царя Симеона в Преславле.
5) Кирилл и Мефодий перевели с греческого на старославянский язык основные богослужебные книги.
6) Деятельность Кирилла и Мефодия это огромный подвиг, придумав славянский алфавит они внесли свой вклад в историю и развитие русского языка.
за часи правління оттона і з саксонської династії люндорфінгів, який коронувався у 936 році, східно-франкське королівство перетворилося на найпотужнішу державу західної європи з сильною централізованою владою і опорою на церкву, як основу королівської влади. завоювавши північною італію, у 962 році оттон уклав з папою іоанном xii угоду про гарантії недоторканості володінь папської держави в обмін на отримання з його рук корони імператора заходу, яка залишалась вакантною з 924 року, коли помер останній римський імператор беренгар i, внук унроша ii, близького соратника карла великого. це знаменувало повне відособлення східно-франкського королівства (німеччини) від західно-франкського королівства (франції) і формування нової держави на німецьких та північно-італійських землях.
прагнучи укласти шлюбний союз з македонською династією і уникнути звинувачень візантійського імператора романа ii у відсутності підстав носити рівний йому титул, на різдво 967 року у римі оттон коронував своїм співправителем 13-літнього сина оттона ii. проте, заручини з 4-річною принцесою анною не відбулися і лише в 972 році вдалось знайти порозуміння щодо німецько-грецьких конфліктів у південній італії, на знак чого у римі оттон ii одружився з феофано, племінницею нового візантійського імператора іоанна i цимісхія.
“дочка імператора романа ii анна порфірогенета, одруження якої зі своїм сином безуспішно намагався влаштувати оттон великий, у 988 році своїм братом імператором вислієм ii болгаробійцею була видана заміж за київського князя володимира великого”
повернувшись у саксонію, в 973 році оттон i підкреслено урочисто провів імперський з’їзд (рейхстаг) в кведлінбурзі, на якому були присутні польський князь мешко п’яст, князь богемії болеслав пржемислович, посли візантії, данії, угорщини, болгарії, київського князя ярополка святославича та інших держав. щоб відзначити молитовний день напередодні страсного четверга, оттон i відбув у родовий замок в мемлебені, де захворів лихоманкою і помер у віці 60 років невдовзі після великодня, 7 травня 973 року.