Объяснение:Араби творчо засвоїли культуру стародавнього світу — греко-еллінську, римську, єгипетську, арамейську, іранську, індійську і китайську, перейнявши її від завойованих або сусідніх народів з участю підлеглих їм народів — сирійців, персів, хорезмців (нині — узбеки і туркмени), таджиків, азербайджанців, берберів, іспанців (андалусців) та інших. Араби зробили дальший важливий крок у розвитку загальнолюдської цивілізації.
Колискою арабської культури була Західна, Центральна і Північна Аравія. Арабській культурі передувала культура населення Південної Аравії, яке розмовляло сабейською мовою і мало свою писемність. Арабська культура зазнала як впливу цієї культури, так і культури областей Передньої Азії та Єгипту, де частина арабів оселилася ще в стародавні часи, а також культури арамейського населення районів нинішніх Сирії, Лівану, Палестини та Іраку. Десь у 4 столітті араби вже створили своє літерне письмо, що являло собою один із різновидів арамейського скоропису. В 7 столітті в Аравії утворилась арабська теократична держава, яка шляхом завоювань до середини 8 століття виросла у велику феодальну імперію — арабський халіфат, що до його складу, крім країн Арабського Сходу, входили Іран, Афганістан, частина Середньої Азії, Закавказзя та Північний-Захід Індії, країни Північної Африки і значна частина Піренейського півострова (Андалусія). Арабські феодали насаджували в завойованих країнах іслам і арабську мову. Частина завойованих ними країн була арабізована, інші зберегли свою культурну і мовну самостійність, проте арабська мова в цих країнах застосовувалась в науці, як латина в середньовічній Європі. Центрами арабської культури в різні часи були Дамаск, Багдад, Кордова , Каїр та інші міста. В 9—10 століттях, що характеризуються вченими як «епоха мусульманського Відродження», провідними центрами культури були Бухара і Хорезм.
Тянь-Шане. Наиболее известный памятник – процарапанная надпись на внешней стороне серебряной чаши, выполненной побактрийскому образцу. Обнаружена она примерно в 1982 при раскопках кургана Иссык в Семиречье (Казахстан) и принадлежит ираноязычному народу саки. В кургане был захоронен т. н. «Золотой человек» . Надпись состоит из 26 знаков, внешне напоминающих орхоно-енисейскую письменность и, скорее всего, к ней восходящей.
С. Руденко первым выдвинул гипотезу о принадлежности Пазырыкских курганов Алтая племенам да-юечжей (средне-китайское «юечжи» реконструируется, как saquda – «скифы» или «согды») , из среды которых вышли кушаны. В свое время Вяч. Вс. Иванов интерпретировал надпись на серебряном сосуде из кургана Иссык, как тохарскую. Язык единственной кушанской, достоверно прочитанной надписи этим письмом (дополненным буквами греческого алфавита) , – Дашти Навур – близок к сакской группе языков, в частности, хотано-сакскому, ареал распространения которого в Восточном Туркестане.
Лившиц В. А. Надпись из Гильберджина // сб. «Древняя Бактрия» , М. 1976;
Руденко С. И. , Культура населения Горного Алтая в скифское время, М. -Л. , 1953