Парфянское царство — древнее государство, располагавшееся к югу и юго-востоку от Каспийского моря на территориях современных Туркменистана, Ирана, Ирака, Афганистана и Пакистана. Возникло около 250 года до н. э. в сатрапии Парфия, подконтрольной Селевкидскому государству. Коренное население — парфяне. В период расцвета (середина I в. до н. э.) царство подчинило своей власти и политическому влиянию обширные области от Месопотамии до границ Индии. Просуществовало почти 470 лет и прекратило существование в 220-е годы н. э.
В произведении древнеримского историка Юстина «Эпитома сочинения Помпея Трога „История Филиппа“» приводится указание, что Парфянское царство основали скифы. Парфянская царство завоевал Армянский царь Тигран Великий и Парфянский царь отдал ему титул <<Царя Царей >>. В китайских летописях Чжан Цянь Парфия называлась Аньси.
На відміну від рабовласницької демократії в Афінах, Римська республіка була аристократичною, вона забезпечувала привілейоване становище знатної багатої верхівки рабовласників, що відобразилося на повноваженнях і взаємовідносинах державних органів. Ними були насамперед народні збори, сенат і магістратура. Хоча народні збори вважалися органами влади римського народу і були втіленням притаманної полісу демократії, фактично управляли державою не вони. Це робили сенат і магістрати — органи реальної влади нобілітету.
В Римській республіці існували і розрізнялися три види народних зборів — центуріатні, трибутні, куріатні.
Головну роль відігравали центуріатні збори, які забезпечували завдяки своїй структурі і порядку прийняття рішень перевагу в них аристократичних і багатих кіл рабовласників. Щоправда, їхня структура із середини III ст. до н. е. з розширенням меж держави і збільшенням кількості вільних змінилася не на користь цих кіл. Кожен з п'яти розрядів заможних громадян почав виставляти рівну кількість центурій — 70, а загальна кількість центурій була доведена до 373. Однак перевага аристократії і багатства все ж залишилась, оскільки в центуріях вищих розрядів було значно менше громадян, ніж у центуріях нижчих розрядів, а незаможні пролетарії, кількість яких значно зросла, як і раніше, становили лише одну центурію.
До компетенції центуріатних зборів належало прийняття законів, обрання вищих посадових осіб республіки (консулів, преторів, цензорів), оголошення війни і розгляд скарг на вироки до смертної кари.
Другим видом народних зборів були трибутні збори, які залежно від складу жителів триб, які брали участь в них, поділялися на плебейські і патриціансько-плебейські. Спочатку їх компетенція була обмеженою. Вони обирали нижчих посадових осіб (квесторів, едилів тощо) і розглядали скарги на вироки про стягнення штрафу. Плебейські збори, крім того, обирали плебейського трибуна, а з III ст. до н. е. вони отримали право приймати закони, що сприяло зростанню їх значення у політичному житті Риму.