наприкінці vii ст. єдиної франкської держави фактично не існувало. араби, захопивши піренейський півострів, просувалися далі на захід, у землі франків. боротьбу проти завойовників очолив майордом карл мартелл («молот»; 715-741). він, як і візантійський імператор лев ні ісавр, розумів, що без власної кінноти не зможе зупинити арабів. лише добре озброєний кіннотник, здатний до далеких походів і швидкого пересування, міг стати перепоною загарбникам. але спорядження вершника було дуже дорогим (дорівнювало вартості 18-20 корів), і простий франкський воїн не міг його придбати.
для придбання зброї і коней карл почав відбирати землі у церкви і надавати їх у довічне володіння воїнам за умови несення ними військової служби. селяни, які жили на цих землях, повинні були утримувати своєю працею нових володарів. таку форму володіння землею назвали бенефіцією (від лат. beneficium — благодіяння). зі створенням важкої кінноти було започатковано середньовічне рицарство (від нім. ritter—вершник, кінний воїн).
спираючись на кінне військо, карл мартелл 732 р. розбив арабів під пуатьє. ця битва, як і перемога, здобута за 14 років перед тим під константинополем левом iii ісавром, мала вирішальне значення для долі європейської християнської цивілізації середньовіччя: було зупинено наступ арабо-мусульманського світу на європу.
Уже погибли почти все лица, которые во время болезни Ивана Грозного склонялись на сторону его двоюродного брата, князя Владимира Андреевича, но сам Владимир еще оставался жив. До какой степени ему не доверял царь после болезни своей, видно из того, что несколько раз брал с него записи (письменные обязательства) верно служить и ему, царю, и сыну его. Князь Владимир должен был при этом обещать, что пойдет войной даже на своего родного брата, если прикажет царевич; донесет ему даже на свою мать, если та умыслит ему какое зло, и пр.
Иван Грозный переменил у Владимира всех бояр и слуг, из одной волости перевел его в другую, наконец, и совсем покончил с ним. По одному известию, князь замышлял перейти в подданство. Сигизмунду. Так ли это было действительно или это была клевета – трудно судить; но вначале Владимир Андреевич погиб. По одним известиям, он был осужден в присутствии царя выпить отраву, по другим – ему была отрублена голова. С ним вместе казнены были его жена, дети, и даже служанок, выразивших сочувствие своим господам, расстреляли.
Ненасытная злоба кипела в сердце Ивана IV; никакие жертвы, казалось, не могли утолить ее: очевидно, страшная душевная болезнь обуревала его. Вечный страх измены помрачал ум его, делал его злобным, жестоким. Страшась сам всего, он хотел страшить всех... Мало того что он беспощадно истреблял боярские роды, он хотел быть страшен и простому люду. Несомненно, что опричники своими доносами и клеветами разжигали все пуще и пуще больную душу Ивана.
Летом 1569 года явился к Грозному какой-то бродяга с доносом, что новгородцы хотят предаться польскому королю. Доносчик заявил, что написана даже грамота к королю и хранится в Софийском соборе, за образом Богоматери. Царь отправил в Новгород доверенное лицо вместе с доносчиком, и грамота действительно нашлась в указанном месте. Говорят, что доносчик из мести новгородцам, чем-то обидевшим его, сам сочинил грамоту и очень искусно подписался под руку архиепископа и некоторых влиятельных новгородцев.