Оптимістичний погляд, який поділяють політики, аналітики та широка громадськість, вперше був сформульований з точки зору теорії переходу: вважалося, що центрально-східноєвропейські суспільства, йдучи «нормальним шляхом історії», знайдуть шлях до ліберальної демократії та капіталізму.
Спрямованість на створення формальних демократичних інститутів, як правило, витісняє з аналізу зростання неформальних інститутів влади та поширення неліберальних симпатій. Цей погляд призвів до того, що Білорусь, наприклад, в західних академічних колах описується як "остання диктатура", тоді як реалістичніше може вважатися першим авторитарним режимом, встановленим після падіння комунізму.
Титульне питання можна розглянути через різноманітність центрально-східноєвропейських режимів з меценатним середовищем. Ця диференціація ґрунтується на тому, наскільки меценатська політика досягла успіху в інституціоналізації та наскільки сильно її підтримують місцеві еліти та населення. У країнах ЦСЄ існує політична система, сформована навколо мецената, - консервативна неліберальна демократія. В Угорщині, Латвії, Литві та Польщі неформальні структури конкурують з формальними. Останні були розроблені протягом останніх тридцяти років під наглядом Заходу, але вони не встигли досягти місцевих коренів. Дедалі більше демократія в таких країнах означає верховенство більшості, а не верховенство права. Визрівання етнократичного популізму та його поступовий підрив демократичних досягнень особливо очевидно в Угорщині та Польщі.
Тим не менше, ця картина не така вже похмура: кілька країн регіону зірвали тенденцію до авторитаризму та продовжували альтернативні шляхи розвитку. Румунія, Естонія та Північна Македонія показали деякі покращення в просуванні верховенства закону та належного врядування в останні роки. Цілком ймовірно, що коли неформальні установи вичерпають свої ресурси, регіон приступить до нового циклу розвитку. У такому сценарії повернення до ліберальної програми та перезавантаження політичних систем сильно залежатиме від досвіду останніх країн на сході Європи.
Віщий Олег (помер близько 912 року), напівлегендарний ватажок вікінгів (варягів), який став київським князем і вважається засновником держави Київської Русі.
За даними Руського первинного літопису XII століття, Олег, змінивши свого родича Рюрика як правителя Новгорода (близько 879 рік), спустився по Дніпру зі своєю варязькою дружиною і захопив контроль над Смоленськом і Києвом (882 рік), який він згодом зробив своєю столицею. Розширивши владу на схід і захід від водного шляху Волхов-Наддніпрянщини, він об'єднав місцеві племена під своїм правлінням і став беззаперечним правителем Києво-Новгородської держави. Тобто, до Новгорода він приєднав Київ, Смоленськ та Любеч.
Описаний у літописі як кваліфікований воїн, Олег переміг хозарів, позбавивши кількох слов'янських племен від залежності від них, а також здійснив успішну експедицію проти Константинополя (907 рік), змусивши візантійський уряд подати позов за мир і сплатити велику компенсацію. У 911 році Олег також уклав вигідну торговельну угоду з Константинополем, яка регулювала комерційні відносини між двома державами та поклала основу для розвитку постійної та прибуткової торговельної діяльності між Константинополем та Київською Руссю.
