41 году был убит Калигула. На трон взошёл его дядя — Клавдий (41—54 гг.). Последний не пользовался уважением в императорском доме и оказался у власти неожиданно даже для самого себя[1]. Укрепить свой авторитет Клавдий задумал с удачного военного похода. Своей целью он выбрал Британию.
Такому выбору могли быть, как минимум, две причины. Первая — вопрос престижа: надёжно закрепиться на острове не удалось даже Юлию Цезарю. Вторая — экономическая: Британия являлась поставщиком металлов, рабов, зерна и охотничьих собак; так что покорение острова сулило большие экономические выгоды[1].
Начало завоевания
В 43 году четыре римских легиона высадились в Британии[2]. Одним из легионов командовал будущий император Ве Легионеры высадились в Кенте, возле Ричборо (англ.)русск. (в то время — Рутупиэ (лат. Rutupiæ)), и в течение короткого времени захватили юго-восток острова. Кельты пытались оказать сопротивление, но римская армия оказалась сильнее. Клавдий лично прибыл в Британию в июне того же года и принял капитуляцию двенадцати местных правителей[1].
Дальнейшее покорение острова
Завоевание Британии римлянами растянулось на 40 лет. Ряд земель, такие, как, например, Дорсет, долго не желали покоряться завоевателям. К тому же на захваченных территориях нередко вспыхивали восстания, вызванные жестокостью завоевателей, введением воинской обязанности для кельтов и др.[2]
З припиненням династії Романовичів розпочинається поступовий занепад Галицько-Волинської держави. Знову посилюються політичні впливи галицького боярства, яке протидіяло встановленню міцної князівської влади, зростає втручання у внутрішні справи іноземних країн, насамперед Польщі, Угорщини та Литви.
Саме внаслідок компромісу між місцевими боярами і правителями згаданих країн останнім, самостійним володарем Галицько-Волинської держави в 1325 р. було обрано 14-річного княжича Болеслава, сина мазовецького князя Тройдена та Марії, сестри попередніх правителів Андрія та Лева. Він прийняв православ'я та ім'я Юрія II Болеслава (1325—1340). Новий правитель виявився активним поборником зміцнення своїх володінь. У пошуках міжнародної підтримки намагався налагодити добрі відносини з Тевтонським орденом, Золотою Ордою та Литовським князівством. У внутрішній політиці підтримував міста, спираючись на які, намагався обмежити боярські впливи та зміцнити князівську владу. Однак протистояння з боярами завершилося трагічною смертю Юрія II, яка активізувала боротьбу Польщі, Угорщини і Литви за українські землі.
Тим часом бояри, побоюючись вторгнення поляків, проголосили новим галицько-волинським правителем одного з литовських князів Любарта-Дмитра (1340—1349), який прийняв віру, мову та звичаї місцевого населення і був одружений з дочкою Юрія II. Правда, влада нового князя над Галичиною була суто номінальною і фактично поширювалася лише на територію Волині. Галицькою землею управляла група бояр, на чолі якої стояв Дмитро Дедько, що прийняв титул "старости й управителя Руської землі".
Перебіг подій на галицько-волинських землях викликав невдоволення Польщі, яка, уклавши союз з Угорщиною, у 1340 р. вдерлася в Галичину, але місцеве населення за до татар вибило нападників. Восени 1349 р. Польща, домовившись з Ордою, здійснила новий похід проти Галицько-Волинської держави, внаслідок чого остання припинила існування. Галичина і Холмщина остаточно були приєднані до Польської держави. Закарпаття опинилося у складі Угорського королівства. Землі між Дністром і Прутом, у т. ч. територія сучасної Буковини, відійшли до Молдавського князівства. Решта земель — Волинь, Поділля, Київщина, Переяславщина, Чернігово-Сіверщина — поступово увійшли до складу Великого князівства Литовського.
Серед причин занепаду Галицько-Волинської держави були: монголо-татарське іго, деструктивна політика боярської олігархії, припинення княжої династії, агресія з боку Польщі, Угорщини, Литви. Значення цієї, за словами історика С. Томашівського, "першої чисто української політичної організації" полягає в тому, що вона після занепаду Києва на ціле століття продовжила державницькі традиції Київської Русі й стала головним політичним центром для українських земель, уберегла від передчасного завоювання та асиміляції український етнос, що формувався, сприяла його консолідації, зміцненню та усвідомленню власної самобутності.
Объяснение:
