Традиційно вважається, що і Данило Галицький прийняв корону (після двох відмов) через необхідність боротьби з татарами. Однак не менше його цікавили й інші вектори зовнішньої політики: боротьба за австрійську спадщину (після смерті австрійсько-штірійського герцога Фрідріха ІІ) та землі литовців, прусів, ятвягів на півночі.
Посланець Інокентія ІV абат Опізо в 1253-му привіз до Дорогочина (тодішня західна околиця Галицько-Волинського князівства) королівські клейноди: корону, скіпетр і державу.
Важливим наслідком коронації стало надбання рівних прав із іншими коронованими особами Європи. За тодішньою традицією, королівський титул міг надати лише Папа Римський. Король не міг бути нічиїм васалом, а в разі нападу на його державу інші королі мали надати йому до Данило Романович отримав титул «короля Русі», а папська булла закликала володарів Чехії, Моравії, Серб я та Прусії до походу на татар під керівництвом Данила Галицького.
Объяснение:
Посаджений ним у Києві «на батькове місце», як пише літопис, Ізяслав Ярославович не мав ані здібностей, ані авторитету, ані сили батька, щоб зосередити загальноруську владу в своїх руках, тож увійшов у спілку з братами Святославом Чернігівським і Всеволодом Переяславським. Усі державні справи брати вирішували поспіль. Тріумвіри ухвалювали нові закони («Правда Ярославичів» 1072 року), перевели молодшого брата Ігоря з Володимира-Волинського до Смоленська, визволили свого дядька Судислава із в'язниці, куди його запроторив Ярослав, разом ходили в похід на торків. Але тріумвірат Ярославичів дбав головним чином про примноження земель.
