З припиненням династії Романовичів Галицько-Волинська держава поступово занепадає. У 1325 р. володарем Галицько-Волинської держави було обрано 14-річного княжича Болеслава. Він прийняв православ'я та ім'я Юрія II Болеслав. Певний час він, незважаючи на польське походження, воював з Польщею за раніше захоплені нею українські землі. Правда, його зусилля були безуспішними й призвели лише до створення антиукраїнського польсько-угорського союзу.
Юрій ІІ не став маріонеткою в руках бояр, а проводив самостійну внутрішню і зовнішню політику. Проте апогей свого розвитку Галицько-Волинська держава вже пройшла. Період правління Юрія II став поступовим занепадом Галицько-Волинського князівства: посилився ординський вплив, безуспішною була боротьба з Польщею за Люблінську землю, міста дедалі більше контролювалися іноземними купцями та ремісниками, національна знать відійшла від адміністративної влади, місцеве населення наверталося до католицизму.Масове невдоволення народу політикою Юрія II дало підставу боярам не тільки для антикнязівської агітації, а й для активних насильницьких дій. Внаслідок боярської Юрія II Болеслава було отруєно. Після цієї події зберегти єдність колись могутнього Галицько-Волинського князівства вже не вдалося. Протягом короткого часу держава занепала та розчленувалася, її землі опинилися під владою чужоземців: Галичина — під Польщею, Волинь — під Литвою, Буковина — у складі Молдавського князівства.
Отже, в сер. XIV ст. Галицько-Волинська держава перестає існувати. Серед причин її занепаду були: монголо-татарське іго, деструктивна політика боярської олігархії, припинення княжої династії, агресія з боку Польщі, Угорщини, Литви.
Історичне значення Галицько-Волинської держави в історії Європи у ХІІ – першій половині ІVст. полягає в тому, що вона захистила Європу від азіатських орд;
25. Початок, основні етапи та наслідки захоплення Литвою територій давньоруських удільних князівств. Роль і місце в Литовській державі українськиї земель.
Протягом ХІV століття велика частина території колишньої Київської держави – спочатку Берестейщина, Пінщина, потім Волинь, Чернігово-Сіверщина, Київ і Поділля перейшли під владу Литовського князівства.
І етап — «оксамитове» литовське проникнення. Литовське князівство розпочало своє проникнення на Русь ще за часів Міндовга. Головним об'єктом тоді стали західноруські (білоруські) землі. У часи наступника Міндовга — Гедиміна — почалося включення до складу Литовського князівства південно-західних руських (українських) земель. Внаслідок польсько-угорсько-литовського протистояння в боротьбі за галицько-волинську спадщину Польща отримує Галичину, Литва — Волинь.
II етап — «ослов'янення» литовських правителів. Збереглася стара система управління, у якій лише руська князівська династія Рюриковичів поступилася місцем литовській Гедиміновичів. Створюється ілюзія продовження давньоруської державності. Починаючи з правління Ягайла у Литовській державі дедалі більше набирають силу тенденції централізму, а 1385 р. між Литвою та Польщею укладено Кревську унію, яка докорінно змінює становище південно-західних руських земель.
III етап — втрата українськими землями залишків автономії. У 1385 р. було укладено Кревську унію, суттю якої була інкорпорація Великого князівства Литовського до складу Польської держави. політика зумовила швидку появу опозиції, яку очолив князь Вітовт. У1392 р. був визнаний довічним правителем Литовського князівства. Намагаючись зміцнити внутрішню політичну єдність власної держави, максимально централізувати управління, переходить до ліквідації південно-західних руських удільних князівств , внаслідок цього посилюється соціальний гніт і зводиться нанівець колишня автономія українських земель.
IV етап— посилення литовсько-російської боротьби за право бути центром «збирання земель Русі». Намагаючись максимально сконцентрувати сили проти своїх зовнішніх ворогів, Польща і Литва 1569 р. укладають Люблінську унію. Утворюється нова держава — Річ Посполита. З цього моменту українські землі опиняються у складі Польщі.
Отже, перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського тривало декілька віків. У середині XIV ст. розпочалося м'яке, «оксамитове», але досить активне литовське проникнення у землі колишньої Київської Русі. У цей час Литва намагалася толерантно ставитись до місцевого населення, органічно сприймати його традиції та досвід. Після укладення Кревської унії (1385) українські землі остаточно втрачають залишки автономії, а з 1480 р. потрапляють в епіцентр московсько-литовського протистояння. Після утворення Речі Посполитої (1569) вони стають частиною Польщі, що призводить до ополячення та окатоличення українського люду.
XVIII в. вошел в историю как эпоха Нового времени. Она означала цивилизационный сдвиг: разрушение устоев традиционной европейской цивилизации и утверждение новой. Этот сдвиг получил название модернизации. Россия тоже встала на путь модернизации. Начало этому процессу положили реформы Петра I, охватившие многие сферы жизни общества. Предпосылки проведения петровских реформ:
- активизация внешней политики и дипломатической деятельности российского государства;- интенсивное развитие внутренней и внешней торговли, связанное с дальнейшим осуществлением реформы "посадского строения", принятием "Уставной таможенной грамоты" (1653), "Новоторгового устава" (1667);- реформирование и совершенствование финансовой и налоговой систем;- переход от ремесленно-цехового производства к мануфактурному с использованием элементов наемного труда и простейших механизмов;- тенденция к абсолютизации верховной власти (ликвидация деятельности Земских соборов как сословно-представительных органов), включение в царский титул слова "самодержец";- оформление общегосударственного законодательства (Соборное Уложение 1649) с учетом европейских законодательств, в частности Литовского статута. Дальнейшее совершенствование свода законов, связанное с принятием "новоуказанных" статей (с 1649 по 1690 гг. быдо принято 1535 указов, дополняющих Уложение);- реорганизация и совершенствование вооруженных сил (создание полков мноземного строя, изменения в порядке комплектования полков, распределение полков по округам),- размежевание общества под влиянием западноевропейской культуры и церковной реформы Никона, появление национально-консервативного и западнического течений.Несмотря на обозначившуюся тенденцию европеизации России в XVII в., в целом она значительно отстовала от уровня развития западноевропейских государств. Стране нужна была сильная личность, которая обладала бы не только верховной властью, но и пониманием необходимости перемен, смелостью и решительностью, умом, энергией и талантом преобразователя. Такой деятель появился на исторической арене в лице Петра I.
Всю государственную деятельность Петра I условно можно разделить на два периода: с 1695 по 1715, и с 1715 по 1725 гг.
Важной особенностью преобразовательной деятельности первого периода является ее обусловленность прежде всего задачами внутреннего переустройства, вызванными нуждами ведения Северной войны. Реформы проводились в основном насильственными методами и сопровождались активным вмешательством государства в экономику (регулирование торговли, промышленности, налогово-финансовой и трудовой деятельности). Многие реформы носили непродуманный, поспешный характер, что было вызвано как неудачами в войне, так и отсутствием кадров, опыта, давлением старого консервативного аппарата власти.
Во второй период, когда военные действия уже были перенесены на территорию противника, преобразования стали более планомерными. Шло дальнейшее совершенствование аппарата власти, мануфактуры уже не только обслуживали военные нужды, но и производили потребительские товары для населения, государственной регулирование экономики несколько ослабло, торговцам и предпринимателям предоставлялась определенная свобода действий.
Что же касается темпов преобразований, то они зависили от решения той или иной задачи, стоящей перед государством. Реформы нередко носили случайный, незапланированный характер и проводились под воздействием обстоятельств. При этом одни преобразования часто вызывали необходимость других, ибо коренная ломка в одной области, как правило, требовала немедленного переустройства в другой или создания новых структур и учреждений.
Цивилизация, это совокупность взаимодействующих между собой частей жизни общества в целом (религия, культура, искусство и пр.). Поговорим о культуре древнего Египта, кратко можно сказать, что ее следы мы ощущаем до сих пор. Это и памятники архитектуры, это и труды астрономов, и многое другое.
Архитектурные памятники древних египтян, так же дошли до нас, это и пирамиды Гизы, и Луксорский храм, и дворцовый комплекс Амарны.
Неоценим вклад культуры Древнего Египта в астрономию, математику, медицину.
Язык и письменность
Одним из достижений культуры Древнего Египта, кратко говоря, можно считать письменность и развившуюся литературу. До нас дошло множество документов, записанных на папирусах и вытесанных в камне.