Объяснение:
Македонія стала чекати приводу, аби втрутитися в грецькі справи. І він знайшовся: у Греції спалахнула війна. Об’єднання полісів на чолі з Фівами звинувачувало місто Фокіду в пограбуванні Дельфійського храму. Філіпп II втрутився у війну й покарав фокідян. Це уславило його як захисника грецьких святинь.
У цей час в Афінах з’явилися політики, які вважали, що об’єднати Грецію зможе саме Македонія. Філіппові II пропонували організувати спільний похід проти Персії, а також прийти до Греції та об’єднати грецькі поліси. Проти такого плану різко виступив відомий красномовець Демосфен, який чудово розумів, що прихід царя Македонії в Грецію означатиме втрату незалежності та відмову від демократії. Його викривальні промови проти Філіппа II назвали філіппіками.
Демосфену вдалося організувати союз Афін, Коринфа й Мегар, Аргоса проти Філіппа II. Спарта відмовилася брати участь у війні.
Біля міста Херонея 1 вересня 338 р. до н. е. відбулася битва, у якій греків було розбито. В Афінах почалася паніка. Але на місто цар Македонії не пішов. Йому була потрібна покірна, а не розгромлена Греція. Філіпп II відпустив полонених і запропонував мир. За це його було навіть проголошено почесним громадянином Афін.
Після цього в Коринфі було скликано представників усіх полісів і створено Загальногрецький союз. Македонського царя оголосили гегемоном союзу. Філіпп II ставав головнокомандувачем, у його розпорядження греки віддавали флот і сухопутну армію. Філіппу II доручили бути організатором спільного походу на Персію.
Проте Філіппу II не судилося здійснити цей похід. Його було підступно вбито. Армія проголосила царем сина Філіппа II - двадцятирічного Александра III (336-323 pp. до н. е.), у якому вбачала нового лідера походу на Персію.
В Европе в течение 17 и 18 веков монархи и правители стремились увеличить свою власть как внутри страны в своих государствах, так и за рубежом, увеличивая свои территории и население. Как при консолидации своей власти внутри страны, так и при расширении своей власти извне, они использовали три аспекта государственного строительства: контроль, экстракция (или извлечение/отделение) и интеграция.
В 18 веке сверхдержавами считались Великобритания, Франция, Австрия, Пруссия и Россия.
Появление международного права предполагало существование политических образований, обладающих определенным суверенитетом, которые поддерживали более или менее устойчивые отношения, взаимно признавали друг друга и принимали определенный ряд правил, обеспечивающих их сосуществование. Их принципиальное равенство лежало в основе так называемой вестфальской системы, движимой постоянной динамикой переговоров и компромисса.
В этот период во всю начиналась колониальная война, так что все сверхдержавы ставили перед собой цель расширить зону влияния.
Сначала века началась война за испанское наследство, что в результате ослабило Францию и Испанию.
Далее идет Северная война, где Россия, Дания, Речь Посполитая оспаривают господство Швеции на Балтийском море.
Далее следует Семилетняя война, в которой борются Австрия, Россия, Испания, Швеция, Великобритания, Португалия, Саксония и Пруссия за колонии. В результате Франция потеряла колонии в пользу Великобритании.
Также в это время происходит война за австрийское наследство.
Все это доказывает, что ведущие государства продолжали борьбу за власть и за колонии, за зоны влияния. Их целью было усиление своего государства за счет ослабления других.
