Зовнішня політика Сполучених Штатів Америки визначається Президентом та здійснюється Державним департаментом на чолі з Державним секретарем.
Сполучені Штати Америки проводять складну зовнішню політику, основними принципами якої проголошені «будівництво безпечного світу» і «поширення демократії на користь американського народу та міжнародної спільноти»[1]. Сполучені Штати відіграють вкрай важливу роль у міжнародних відносинах, мають найрозвиненішу у світі мережу дипломатичних представництв. США — член-засновник Організації Об'єднаних Націй і Північно-Атлантичного альянсу, член Ради Безпеки ООН. Дипломатія США бере найактивнішу участь у розв'язанні практично всіх міжнародних конфліктів і суперечок.
Колишній державний секретар США Колін Павелл називав зовнішню політику США «агресивною у сенсі ставлення до викликів і проблем».[2]. З 1940-их років, коли адміністрація Рузвельта відмовилась від політики невтручання, США виступали ініціаторами безлічі збройних конфліктів та військових переворотів в усьому світі, серед яких переворот в Ірані у 1953 році, Операція у затоці Свиней у 1961 році, війни в Югославії 1999, Афганістані та Іраку (2001, 2003).
Один із напрямів у зовнішній політиці США, за власним самовизначенням, є проведення політики «М'якої сили» (Soft power). М'яка сила — це здатність держави (союзу, коаліції) досягти бажаних результатів у міжнародних справах через переконання, а не придушення (нав'язування, примус). «М'яка сила» діє, спонукаючи інших дотримуватись (або домагаючись їхньої власної згоди додержуватись, або роблячи вигідним додержання) певних нормам поведінки та інституцій на міжнародній арені, що і приводить її носіїв до досягнення бажаного результату фактично без примусу". Це поняття належить відомому американському політологу на ім'я Джозеф Най молодший.
Невдоволення подібним лунає в різних країнах світу, де американські принципи світоустрою часто сприймаються як диктат та бажання нав'язати власну систему цінностей. Критика світової політики США багато в чому обумовлена тим, що первісно подібний підхід до розрішення глобальних проблем формувався в тому числі, і як інструмент розповсюдження свого геополітичного впливу, оскільки його реалізація надавала Вашингтону конкурентні переваги у боротьбі за ринки збуту в різних регіонах, що дозволяло досягти там і політичного домінування[3].
4 февраля в Верхнеудинске начал работать Восточный институт, переведённый из Владивостока в связи с русско-японской войной.
15 февраля студенты Восточного института составили резолюцию с критикой на профессуру, о её в научном и учебном процессах.
29 февраля состоялось совещание членов профессорской корпорации Восточного института. Совещание постановило: 1) признать резолюцию студентов оскорбительной для всей профессорской корпорации, 2) прекратить чтение лекций студентам, 3) если высказанные взгляды разделяются всеми студентами или большинством их, то корпорация профессоров и преподавателей института подаёт в отставку, 4) возвращение к своим обязанностям настоящего состава профессоров возможно лишь под условием выхода из института всех студентов, оскорбивших его принятием упомянутой резолюции.
Студенты отказались подписать лист с постановлением совещания профессуры[1].
Шинкман, Мирский и Окунцов были приговорены к смертной казни. Однако, по поводу приговора в столичной печати начались протесты. Против вынесенного приговора выступил Петербургский Союз писателей. В результате смертная казнь всем троим была заменена бе каторгой.