Первобытное общество
История первобытного общества охватывает период с момента появления человека 2,5 – 1 млн. лет назад до образования первых государств в Азии и Африке. При этом в других частях света эпоха первобытности продолжалась значительно дольше. По археологической периодизации опирающейся на различия в материале и внешнем виде орудий труда история первобытного общества разделяется на ряд эпох (ранний ок. 100 тыс. лет назад) средний (ок. 40 тыс. лет назад) и поздний ( ок. 10 тыс. лет назад) палеолит, мезолит (8 тыс лет назад), неолит (5 тыс. лет назад)в его рамках выделяют так же энеолит. Затем следует бронзовый век (до 1 тыс. до н.э.) и железный век, когда первобытные общества соседствуют с первыми цивилизациями. Для каждого региона временные рамки эпох существенно меняются. В первобытном обществе не было четко выраженных социальных и имущественных различий, господствовал родоплеменной строй.
Древний мир
История древнего мира изучает существование древнейших цивилизаций (Древний Восток, Древняя Греция, Древний Рим) с момента возникновения до V века н.э. Концом эпохи Древнего мира традиционно считается год падения Западной Римской империи (476г.). При существенных различиях в типах государственного устройства (от восточной деспотии до полисного строя) в большинстве древних обществ господствовало рабовладение.
Средневековье
История средних веков затрагивает период с V по XV век. Концом европейского средневековья считается открытие Америки Х. Колумбом (1492 год). Средневековое европейское общество существовало в условиях феодализма. Сам термин «Средние века» впервые использовал итальянский гуманист Ф. Бьондо для обозначения периода между Античностью и Ренессансом. Европейское средневековье делится на Раннее (V – X вв.) высокое (XI – XIII вв.) и позднее (XIV- XVвв.)
Новое время
Новой историей ученые считают XVI – кон. XVIII века. Хронологическим рубежом, отделяющим Новое время от последующей эпохи, одни ученые считают начало Великой французской революции 1789 – 1799гг, другие – окончание первой мировой войны 1914 – 1918гг. Европейское Новое время ознаменовалось эпохами Великих географических открытий и Ренессанса, распространением книгопечатания, Реформацией и Контрреформацией. Важнейшим процессом Нового времени стало формирование национальных государств. Характерной для этой эпохи формой правления был абсолютизм.
Новейшее время
Новейшая история, по мнению одних, охватывает период с 1789 года до окончания второй мировой войны 1939 – 1945гг, а по мнению других – с 1918 года по настоящее время. Европейская цивилизация вступила в индустриальную эпоху, характеризующуюся господством капитализма, мировыми войнами. Господствующей формой государственного устройства стала республика или конституционная монархия. Современная история ведет свой отсчет с окончания Второй мировой войны. Некоторые ученые считают эту эпоху составной частью Новейшей истории, другие выделяют в самостоятельный период развития человечества – постиндустриальную цивилизацию. Для нее характерны процессы информационной революции и глобализации, появление постиндустриального общества.
При всех недостатках хронологической периодизации истории она хорошо показывает, как с течением времени ускоряется развитие цивилизаций (каждая последующая эпоха короче предыдущей).Современные ученые связывают этот феномен с особенностями функционирования информации в человеческом обществе.
Объяснение:
Форми й характер протестів українського населення
Головними причинами соціальних протестів українського селянства протягом першої половини ХІХ ст. були посилення кріпосницького гніту і численні зловживання імперських чиновників.
Звільнитися від поміщицької залежності, отримати землю і волю та стати вільними виробниками – ось головна мета, якої хотіли досягти селяни внаслідок своїх виступів. Протести селянства відбувалися у різних формах. Селяни псували знаряддя праці, відмовлялися відробляти панщину і нести повинності, підпалювали поміщицькі маєтки, вбивали поміщиків та їхніх управителів, чинили збройний опір місцевій адміністрації та російським військам, тікали від своїх господарів.
Свідченням поваги до законів та бажання вирішувати суперечки в цивілізований б із боку українського селянства було значне поширення подання скарг селян на зловживання поміщиків. Проте імперський уряд відповів на це забороною кріпакам скаржитися на поміщиків під загрозою покарання. Жорстокі покарання за скарги спричинили поступове згасання селянської надії на «справедливість» імператора та його урядовців. Інколи вони супроводжувалися розправами над володарями маєтків, що вчинялися за участю більшості селян. У відповідь на це власті розгорнули переслідування бунтівників. Села «втихомирювалися» військами, винних у заворушеннях селян тисячами відправляли на заслання і каторгу. Лише протягом 1822–1833 рр. із Наддніпрянської України було відправлено до Сибіру на заслання понад 12 тис. отчайдухів.
Витяги з розпоряджень російського уряду про покарання кріпосних селян
308. Для утримання кріпаків у покорі й доброму порядку поміщик має право використовувати домашні засоби виправлення і покарання за власним розсудом, але без каліцтва і тим паче небезпеки для їхнього життя.
311. За провини, власне, проти власника або його прав, так само як і за проступки поліцейські, кріпаки, на його прохання, піддаються поліцейському покаранню, з поверненням до попереднього житла, або утриманню в упокорювальних і робітних домах на строк, самим власником визначений.
388. Заколотом проти властей, урядом установлених, вважається і всяке заворушення селян або дворових людей проти своїх поміщиків, власників або управляючих і проти волосних та громадських управлінь.
1108. За всяке вперте непідкорення, хоч без явного повстання, панам своїм, чи особам, яким від них на законній підставі передано їхню владу, цілком або з обмеженнями, кріпаки в разі, коли власник, не бажаючи сам використати наданих йому за законом домашніх виправних засобів, повідомить про це належному начальству, піддаються, зважаючи на обставини... покаранню різками від двадцяти до п’ятдесяти ударів. З цього виключаються лише випадки, коли вони не підкорилися наказам, які суперечать закону і виконання яких зробило б їх самих учасниками в злочині.
1909. Кріпаки за подання на поміщиків своїх заборонених законом скарг піддаються покаранню різками до п’ятдесяти ударів.
Жахливі умови життя і відсутність можливості досягти їхньої зміни спричиняли масові втечі селян. Особливо значного поширення втечі набули на Правобережжі та Лівобережжі. Лише в Київській губернії 1816 р. налічувалося 25 тис. селян-утікачів. Більшість їх вирушала на Південь або терени Донського й Чорноморського козацького війська. Уряд вживав заходів щодо розшуку й повернення втікачів і карав їх. Проте зупинити хвилю втеч, не ліквідувавши їхньої причини, було неможливо. У деяких регіонах створювалися селянські повстанські загони, що вели партизанську боротьбу проти поміщиків та урядових військ. Перемогти імперські війська селянські загони не могли, оскільки їхні виступи були стихійними і мали місцевий характер. Протести українського селянства у першій половині ХІХ ст. були проявом боротьби проти ненависних кріпосницьких порядків, що їх накинула українцям Російська імперія.
