Род Милославских возвысился через брак Марии Ильиничны с царем Алексеем Михайловичем. Отец её Илья Данилович был стольником, наместником медынским, посланником в Константинополе и Голландии, боярином. Нарышкины выдвинулись на политическую арену в 1671 после второго брака царя Алексея Михайловича, женившегося на Наталье Кирилловне Нарышкиной (1651-94), будущей матери Петра I. Она воспитывалась в семье А. С. Матвеева, где и была представлена царю. С воцарением Федора Алексеевича (1676) обнаружилась открытая вражда между родственниками первой жены — Милославскими и Нарышкиными, приведшая к ссылке А. С. Матвеева, Ивана Кирилловича и других Нарышкиных. Смерть Федора Алексеевича (27 апреля 1682) и провозглашение Петра царем привели к кратковременному возвышению Нарышкиных. Но в результате выступления стрельцов в мае 1682 в числе других бояр были убиты Иван Кириллович и Афанасий Кириллович, а их отец (и отец Натальи Кирилловны) Кирилл Полуэктович Нарышкин пострижен в монахи и сослан. Свержение Софьи Алексеевны и фактическое воцарение Петра I (1689) приводят к новому возвышению Нарышкиных. В правлении государством заметную роль стала играть Наталья Кирилловна; Лев Кириллович (дядя Петра I) в 1690-1702 — начальник Посольского приказа и одно из главных лиц в управлении государством. С начала XVIII в. роль Нарышкиных падает, но вплоть до Александра I и позднее они, занимая видные придворные и государственные должности, оказывали заметное влияние на государственную политику России.
Оновлення українського театру другої половини XIX століття
У другій половині XIX століття драматургія досягає свого найвищого піднесення, стає одним з провідних родів літературної творчості. Це піднесення драматургічної творчості було викликане самим життям і, зокрема, бурхливим розвитком українського театрального мистецтва. У другій половині XIX ст. український театр не тільки посів визначне місце в громадсько-культурному і політичному житті України, а й здобув широку популярність далеко за її межами.
Однією з найважливіших умов, що забезпечили піднесення справді народного, високоідейного, реалістичного сценічного мистецтва, було братерське єднання передових діячів російської і української театральних культур.
Велику роль в становленні нового українського театру відіграв геніальний російський актор Михайло Семенович Щепкін (1788-1863). Початок театральної діяльності М. С. Щепкіна був безпосередньо пов'язаний з Україною, з першими творами нової української драматургії. Після вдалого дебюту на сцені в Курську Щепкін в 1818— 1822 pp. з великим успіхом виступав у Харкові, Полтаві, Києві. Разом з І. Котляревським М. Щепкін здійснював художнє керівництво Полтавським театром. За участю Щепкіна в 1819 р. були вперше поставлені на сцені п'єси Івана Котляревського "Наталка Полтавка" і "Москаль-чарівник", в яких він виконував ролі Макогоненка і Чупруна. Робота над сценічними образами Макогоненка і Чупруна була важливим етапом у формуванні реалістичної майстерності великого актора.
Участю у перших постановках п'єс Котляревського не обмежилась увага Щепкіна до української драматургії. Ставши згодом провідним актором Московського Малого театру, він багато зробив для популяризації "Наталки Полтавки" та "Москаля-чарівника" Г. П. Котляревського, а пізніше і "Шельменка-денщика" Г. Квітки-Основ'яненка. В українських ролях він дав високі зразки реалістичної акторської гри.