У другій половині 19 століття США продовжували зміцнювати свої позиції в Латинській Америці. Їх піднімалася як на дріжджах економіка вимагала нових ринків і нових джерел сировини, і уряд США, задовольняючи цей головний національний запит, підпорядковувало латиноамериканські країни «батогом і пряником». Американська експансія була, як і раніше, присмачена демократичною риторикою: в кінці 19 століття висувається доктрина пан-американізму, згідно з якою Всі країни Америки були об'єднані долею для втілення великих принципів національної незалежності і народного сувернітета.
Під прапором панамериканізму стали проводитися загальноамериканські конференції для вироблення основ континентальної політики. Однак ці конференції виявили, що латиноамериканські країни погано вірять у щирість благородних задумів США.
Національний інтерес США полягав і в припиненні спроб європейських держав оскаржувати лідерство США на Американському континенті. В кінці 19 століття США твердо сприйняли спробу Великобританії переглянути на шкоду інтересам США кордон між Венесуелою і британською Гвіаною. У 1898 році США рішуче втрутилися в конфлікт між Іспанією і Кубою, спробувавши вирішити його у власних інтересах. Між США та Іспанією почалася війна, що закінчилася в тому ж 1898 році перемогою США. Переможець, однак, не надав після цього Кубі можливість самій розпорядитися своєю долею.
На початку 20 століття США закріпили за собою право на будівництво і володіння найважливішим стратегічним і економічним об'єктом Америки – каналом, що з'єднував Атлантичний і Тихий океани. Спочатку канал почали будувати французи, але потім вони поступилися своїми правами американцям.
На початку 20 століття США панували в Латинській Америці і політично, і економічно. Американські корпорації контролювали левову частку фінансів, промисловості, сільського господарства латиноамериканських країн. Але можливості і запити американського капіталу вже не могли бути задоволені одним американським континентом. Він спрямовував погляди ДО ІНШИХ ТЕРИТОРІЙ, головною серед яких виявилася Азія.
В кінці 19-початку 20 століття США зуміли відняти у Іспанії Філіппіни, які стали їх форпостом на Тихому океані, що забезпечив можливість проникнення на азіатський континент. У той же час США приступили до активного будівництва військово-морського флоту, без якого неможливо було змагатися з провідними європейськими державами, давно влаштувалися в Азії.
Протягом двох з половиною років після початку Першої світової війни США дотримувалися нейтралітет, але навесні 1917 року вступили в неї на боці Антанти. Їх участь у бойових операціях і військові втрати були мінімальними, зате США надали величезну матеріальну підтримку країнам Антанти. Війна сприяла подальшому прискореному підйому американської економіки і перетворенню США на головного світового кредитора.
У період війни виявилося характерне для всіх військових епох прагнення уряду підпорядкувати всі соціальні класи і верстви єдиному загальнонаціональному інтересу, як його розумів уряд.
Після вступу США в 1917 році у війну на боці антигерманської коаліції уряд Вільсона використовував три головні засоби, щоб придушити тих, хто так чи інакше займав антивоєнну позицію або опинявся в опозиції мобілізаційним зусиллям держави.
По-перше уряд придушував страйки, причому з особливою рішучістю ті, які висували політичні вимоги. Нищівні удари були нанесені по радикальному профспілковому об'єднанню»Індустріальні робітники світу". Багато його керівників опинялися за гратами.
По-друге на основі указів воєнного часу воно висилало з країни тих іноземців та іммігрантів, які звинувачувалися в саботажі політики уряду, військової промисловості, в революційних і радикальних закликах.
По-третє, діючи на підставі законів про шпигунство і зраду, прийнятих в роки війни, уряд піддав репресіям осіб, які чинили опір його мобілізаційним заходам або наносили образи державі, Конституції, прапору, Збройним силам США.
У воєнний і післявоєнний періоди реформаторський курс уряду був повалений. Ліберальна політична епоха поступилася місцем консервативної, і це в цілому відповідало змінам в умонастроях більшості американців: після тяжких військових років, в атмосфері підйому революційності і радикалізму в усьому світі, в тому числі і в США, не тільки верхи, але і середній клас хотіли спокою і порядку. У 1920-х роках виборці віддали перевагу на загальнонаціональних виборах Республіканської партії. Президентський пост протягом 12 років займали три її консервативних лідера – Гардінг (1921-1923), Кулідж (1923-1929) і Гувер (1929-1933).
Объяснение:
Лидер аристократов-землевладельцев Аристид был сторонником укрепления сухопутной армии. Не отрицая эти разумные предложения, лидер демократической партии Фемистокл настаивал на том, что первоочередной задачей является создание мощного военно-морского флота и укрепление побережья Аттики.
Борьба этих двух течений и их лидеров кончилась победой Фемис-токла, а Аристида в 483 году подвергли остракизму и отправили в изгнание. Возглавив оборону Афин, Фемистокл добился того, что доходы со знаменитых Лаврийских серебряных рудников, распределявшиеся ранее среди граждан Афинского полиса, были направлены на строительство флота. За два следующих года афинский флот увеличился на 100 боевых триер, достигнув 180 единиц.
В 480 году огромная персидская армия, насчитывавшая более 100 тысяч человек и возглавляемая самим персидским царем Ксерксом, переправилась из Малой Азии через пролив Геллеспонт на фракийское побережье Балканского полуострова и двинулась на юг к центру Греции.
Союзный греческий флот, насчитывавший около 380 триер укрылся у западного побережья Аттики в узком и извилистом, заполненном подводными камнями Саламинском проливе, разделяющем остров и материк.
Справедливо считая, что греческие сухопутные войска не могут противостоять огромной персидской армии, Фемистокл видел единственное греков в уничтожении персидского флота, который обеспечивал поддержку персидских воинов в Греции и осуществлял связь армии Ксеркса с базами в Малой Азии. Разбить же мощный и многочисленный персидский флот в открытом море у греков не было ни малейших шансов. С большим трудом Фемистоклу удалось убедить спартанского главнокомандующего принять его план действий и отказаться от идеи направить флот на защиту побережья Пелопоннеса и Спарты.
Фемистокл и его сторонники считали, что позиция греческого флота в проливе очень выгодна, и если втянуть персов и их союзников в сражение, шансы на победу греков будут очень высоки.
План и надежды Фемистокла блестяще оправдались. 28 сентября 480 года флот Ксеркса стал входить в пролив, намереваясь окружить и уничтожить греческий флот.
В начавшемся морском сражении небольшие и быстроходные греческие триеры по команде триерархов стали легко маневрировать в знакомой акватории среди больших, тяжелых и неповоротливых финикийских галер, которые быстро загородили друг другу фарватер и сбились в неуправляемую, хаотичную массу, ломая свои собственные длинные весла.
В считанные часы греки разбили, потопили и пленили значительную часть финикийско-персидского флота, которым руководил брат Ксеркса Ариомен.
После поражения у Саламина Ксеркс, лично наблюдавший за сражением, с оставшимся у него флотом и частью армии покинул Грецию и вернулся в Азию. В Элладе, однако, остались значительные сухопутные силы персов под командованием полководца Мардония. Через год, в 479 году, в сражении при Платее в Беотии они были побеждены объединенным войском афинян и спартанцев под руководством Павсания
и Аристида.