Kazakh culture includes many unique family traditions such as the naming of descendants, the status of a person depending on his age, and the principles for raising children. Family relationships were built on a special hierarchy, and a lot of attention was paid to kinship ties and affiliation to a particular clan. The rituals associated with bringing up children combine aspects of both the Muslim and nomadic cultures.
The principle of “zhety ata” (which means “seven grandfathers/ancestors”) was the foundation of kinship ties. The basic premise was that the sons of sons became the grandsons of the family, and they were called “nemere”. The daughter’s children were called “zhien” (which translates as “nephew”) and were no longer considered to belong to their mother’s clan. Therefore, only men continued the clan. Thus, the Kazakhs carried on their ancestry to the seventh generation. This was done so that people remembered and honoured their ancestors and, from a practical standpoint, to help avoid marriages between close relatives.
перевод на русском.
Казахская культура включает в себя множество уникальных семейных традиций, таких как присвоение имен потомкам, статус человека в зависимости от его возраста и принципы воспитания детей. Семейные отношения строились по особой иерархии, и большое внимание уделялось родственным связям и принадлежности к определенному клану. Ритуалы, связанные с воспитанием детей, сочетают в себе аспекты как мусульманской, так и кочевой культуры.
Принцип «жеты ата» (что означает «семь дедов / предков») был основой родственных связей. Основная предпосылка состояла в том, что сыновья сыновей стали внуками семьи, и их называли «немеры». Дети дочери назывались «чжиен» (что переводится как «племянник») и больше не считались принадлежащими к клану их матери. Поэтому только мужчины продолжили клан. Таким образом, казахи продолжили свое происхождение до седьмого поколения. Это было сделано для того, чтобы люди помнили и уважали своих предков и, с практической точки зрения избежать браков между близкими родственниками.
ответ:Летом 1607 г объявился новый самрзванец.Его отыскали по Ивана Болотникова.Это был казачий атаман Иван Заруцкий.Он напоминал погибшего в Москве самозванца Лжедмитрия I.
Летом 1607 его отряд двинулся на поощь Болотникову.Жители юго западных городов России встретили саомзванца хлебом и солью.
Лжедмитрий решил пойти по пути своего предшественника и отправился на Москву
Потом в 1608 гожу его войско и он сам остановились в селе Тушино и опять была разыграна встреча "семьи".
Тушинские поляки постоянно вели себя как завоеватели:грабили,избивали и требовали платить дань.В Тушинсом лагере начался развал и в дек. 1609 г переодевшись в крестянскую одежду бужал в Калугу
Объяснение:
Освіта і культура на Поділлі в епоху феодалізму розвивались у несприятливих умовах. Польсько-шляхетський гніт, безперервні спустошливі турецько-татарські напади гальмували їх поширення. Тільки у другій половині XVIII ст. тут виникли масові парафіяльні школи, а в першій половині XIX ст.— Кам’янець-Подільська і Теофіпольська гімназії, Меджибізьке і Полонське повітові училища, Кам’янець-Подільський дівочий пансіон, духовні училища і парафіяльне училище в с. Приворотті Ушицького повіту.
Важливими осередками освітньої роботи були братства. В кінці XVI — на початку XVII ст. вони з’явилися в багатьох містах Поділля. У Кам’янці-Подільсько-му таке братство створюється у 1589, у Сатанові — 1590, Меджибожі — 1621, Летичеві — у 1642 роках. Братства брали активну участь у боротьбі проти посилення польсько-шляхетського гніту, національних та релігійних утисків. Водночас вони розгортали культурну діяльність: відкривали школи при церквах, друкарні, засновували притулки для старих, хворих і дітей-сиріт, медичні заклади тощо.
Помітний слід у громадському житті краю залишили перші друкарні. В Пановецькій друкарні Кам’янець-Подільського повіту, заснованій 1601 року, надруковано 7 книг догматично-полемічного змісту, спрямованого проти католицизму. У 1611 році друкарню розгромили єзуїти, а видання її спалили. 1792 року почала діяти друкарня в м. Миньківцях Ушицького повіту, в якій надруковано польською мовою «Іліаду» Гомера, «Гамлет» Шекспіра та інші художні твори. У Кам’янець-Подільській друкарні, організованій в кінці XVIII ст., з 1838 року друкувалася газета «Подольские губернские ведомости».
В умовах найжорстокішого соціального й національного гноблення народні маси Поділля розвивали народну творчість у різних галузях матеріальної й духовної культури та побуту. У XV—XVI ст. на Поділлі були поширені пісні, які відображали боротьбу народних мас краю проти турецьких і татарських загарбників: «Славна була в Побережу», «Із-за гори, гори, з темненького лісу», «Да йшли турки з татарами» й інші. Протягом XVII — першої половини XIX ст. широку популярність серед населення Поділля здобули пісні, які надихали народні маси на боротьбу за соціальне і національне визволення. Серед них: «Ой, у городі Могильові», «Славна стала та кравчина» (про Северина Наливайка), «Чи не той то Хміль», «Гей, не дивуйте, добрі люди» (про Богдана Хмельницького та Максима Кривоноса), «Ой, з-за гори високої» (про Данила Нечая), «Ой, Морозе, Морозенку», «Ой, з города з Немирова» (про Жванецьку битву), «Годі, коню, в стайні спати» (про Семена Палія), «Годі, годі, козаченьки, в обозі лежати» (про повстання 1734 року), «За Сибіром сонце сходить» (про Устима Кармалюка).
Визначним показником мистецької культури були в першій половині XIX ст. художні селянські промисли, особливо гончарство. Відомими осередками його стали Смотрич (Кам’янець-Подільський повіт), де вироби прикрашалися характерним рослинним розписом — коричневим, зеленим і жовтим по білому тлу — Зіньків, Адамівка, Калинівка і Станіславка (Летичівський повіт), вироби яких завдяки високоякісній глині, що після обпалення набувала красивого рожевого відтінку, відзначалися особливою тендітністю і тонкістю форм. Орнамент у цих виробах, розписаний в один колір натуральною фарбою «червінню», був геометричним, дуже чіткого малюнку. За художнім виконанням багато дослідників зіньківський посуд ставили поряд з античною керамікою. Для північно-західної частини Поділля характерний ужитковий гончарний посуд ясного черепка з геометричним орнаментом, намальованим коричневою фарбою. Летичів та Меджибіж славилися чорним «димленим» посудом.