Дани́ло Рома́нович (1202 — 1264) — король Русі (1253—1264), правитель Галицько-Волинського князівства (1238—1264). Князь галицький (1205—1206, 1211—1212, 1230—1232, 1233—1234, 1238—1264), володимирський (1205—1208, 1215—1238). Останній самостійний великий князь київський (1239—1240). Представник роду Романовичів, гілки Волинських Мономаховічів із династії Рюриковичів. Син володимирського князя Романа Мстиславича. Брав участь у битві на Калці проти монголів, був поранений (1223). Після смерті батька відновив і розбудував Галицько-Волинську державу, створену Романом. У союзі з половцями розбив галицьку боярську опозицію під проводом Ростислава Михайловича та угорсько-польських інтервентів у битві під Ярославом (1245). Зазнав нападу монголів (1241), визнав себе їхнім васалом (1245). Уклав союзи із Римом, Тевтонським орденом, польськими і угорськими правителями. Безуспішно намагався утворити європейську антимонгольську коаліцію. Сподіваючись на до західних союзників прийняв від папи Іннокентія IV королівську корону та католицьких кліриків (1253). Як союзник угорців брав участь у війні за австрійську спадщину (1252—1253). Сприяв розвитку міст: збудував Холм, Львів, Крем'янець, Данилів, Стіжок, відновив Дорогочин. Час його правління — доба найбільшого економічно-культурного піднесення та політичного посилення Галицько-Волинської держави. Помер у Холмі. Національний герой України[1].
Дата народження 6 червня 1847р
Дата смерті 25 грудня 1926р
Риси характеру-
займався В 1857—1865 роках вчився у Тернопільській гімназії. У 1865 році вступив до Львівського університету на філософський факультет, вивчав історію і українську мову та літературу. Добре володів німецькою і декількома слов'янськими мовами. В студентські роки очолював львівський осередок Громади, співпрацював з українськими періодичними виданнями «Правда», «Мета». «Русь», «Русалка». Був знайомий з Миколою Лисенком.
З 1868 року Барвінський займався педагогічною діяльністю, викладав у гімназіях Бережан, Тернополя, з 1888 року — професор державної учительської семінарії у Львові. В 1889—1918 роках — член Крайової шкільної ради, в 1891—1896 роках голова Українського Педагогічного Товариства, заступник голови товариства та» (1889—1895).
В 1886 році Барвінський розпочав видавати «Руську історичну бібліотеку» (вийшло 24 томи). Поряд з О. Кониським і В. Антоновичем став одним з ініціаторів реорганізації Літературного Товариства ім. Т. Шевченка в Наукове Товариство ім. Т. Шевченка, а в 1892—1897 роках — очолював товариство.
Барвінський брав активну участь у громадсько-політичному житті Галичини. Намагався досягнути порозуміння з австрійським урядом і польськими політичними колами, впроваджуючи в життя політику так званої «нової ери», яка, однак, зазнала невдачі (див. Народовці).
В 1891—1907 роках входив до складу австрійського парламенту (з 1917 року — довічний член Ради Панів), в 1894−1904 роках — депутат галицького сейму.
Створив 1894 у Львівському університеті кафедру української історії та за викладачем Михайла Грушевського.
В 1896 році виступив засновником Католицького Руського Народного Союзу, який в 1911 році перетворився на Християнсько-Суспільну Партію.
В 1918—1919 роках Барвінський очолював Державний Секретаріат освіти і віросповідань Західно-Української Народної Республіки в уряді Костя Левицького (з 9 листопада 1918 до 4 січня 1919 року). Після окупації польськими військами Галичини вийшов від політичної діяльності.
У Барвінського в Тернополі й Шляхтинцях гостював письменик Пантелеймон Куліш (1869, 1872, 1879).
Конференция имела большое значение для правительства РСФСР, которое не имело тогда международного признания.
Председателем делегации РСФСР был назначен Владимир Ленин, заместителем — Георгий Чичерин, который в Генуе, куда Ленин не выезжал, пользовался всеми правами председателя.
В состав делегации России также входили: Леонид Красин, Максим Литвинов, Вацлав Воровский, Ян Рудзутак, Адольф Иоффе, Христиан Раковский, Нариман Нариманов, Буду Мдивани, Александр Бекзадян, Александр Шляпников, Файзулла Ходжаев, Тимофей Сапронов, Николай Янсон.
США, отказавшиеся участвовать в работе конференции, были представлены на ней наблюдателем — послом в Италии Ричардом Чайлдом. Из делегатов западных государств наиболее активную роль играли Дэвид Ллойд Джордж, Джордж Керзон (Великобритания), Карл Вирт, Вальтер Ратенау (Германия), Луиджи Факта (Италия), Луи Барту, Камиль Баррер (Франция).
Поводом для созыва Конференции было изыскание мер «к экономическому восстановлению Центральной и Восточной Европы».
Фактически основным вопросом было стремление европейских стран к аккомодации с коммунистическим режимом в Москве.
Специальный комитет экспертов, работавший в Лондоне с 20 по 28 марта 1922, подготовил проект резолюции, в которой от Советской России требовалось признать все долги, финансовые обязательства всех прежних режимов России, принять на себя ответственность за все убытки от действий как советского, так и предшествующих ему правительств или местных властей.