Казахско-джунгарские войны — серия военных действий между Казахскими жузами и Джунгарским ханством, продлившаяся с XVII до середины XVIII века. Стратегической целью джунгар являлось увеличение территорий для кочевья путём присоединения соседних земель Казахского ханства. Джунгары представляли военную опасность не только для казахов, но и для Средней и Центральной Азии, а также для Российской империи[источник не указан 1328 дней]. Впоследствии Джунгарию ослабили междоусобные войны, конец Джунгарскому ханству положила Третья ойратско-маньчжурская война (1755—1759) с китайской империей.
Объяснение:Араби творчо засвоїли культуру стародавнього світу — греко-еллінську, римську, єгипетську, арамейську, іранську, індійську і китайську, перейнявши її від завойованих або сусідніх народів з участю підлеглих їм народів — сирійців, персів, хорезмців (нині — узбеки і туркмени), таджиків, азербайджанців, берберів, іспанців (андалусців) та інших. Араби зробили дальший важливий крок у розвитку загальнолюдської цивілізації.
Колискою арабської культури була Західна, Центральна і Північна Аравія. Арабській культурі передувала культура населення Південної Аравії, яке розмовляло сабейською мовою і мало свою писемність. Арабська культура зазнала як впливу цієї культури, так і культури областей Передньої Азії та Єгипту, де частина арабів оселилася ще в стародавні часи, а також культури арамейського населення районів нинішніх Сирії, Лівану, Палестини та Іраку. Десь у 4 столітті араби вже створили своє літерне письмо, що являло собою один із різновидів арамейського скоропису. В 7 столітті в Аравії утворилась арабська теократична держава, яка шляхом завоювань до середини 8 століття виросла у велику феодальну імперію — арабський халіфат, що до його складу, крім країн Арабського Сходу, входили Іран, Афганістан, частина Середньої Азії, Закавказзя та Північний-Захід Індії, країни Північної Африки і значна частина Піренейського півострова (Андалусія). Арабські феодали насаджували в завойованих країнах іслам і арабську мову. Частина завойованих ними країн була арабізована, інші зберегли свою культурну і мовну самостійність, проте арабська мова в цих країнах застосовувалась в науці, як латина в середньовічній Європі. Центрами арабської культури в різні часи були Дамаск, Багдад, Кордова , Каїр та інші міста. В 9—10 століттях, що характеризуються вченими як «епоха мусульманського Відродження», провідними центрами культури були Бухара і Хорезм.
Государственное устройство усуней.
В конце первого тысячелетия до нашей эры на территории Жетысу, Тянь-Шаня и Тарбагатая складывается государство, известное из китайских источников, как «Страна Усунь». Усуни обитали первоначально в районе реки Данхэ, но в III в. до н.э. под натиском племен юэчжи вынуждены были откочевать в Монголию, а после ряда поражений, нанесенных им хуннами, в Семиречье и Джунгарию. Здесь усуни, признав зависимость от хуннов, основали в 177 г. до н.э. собственное государство, объединившее потомков сакских племен Семиречья, Восточного Казахстана и Джунгарии. Уже в середине II в. до н.э. усуни фактически отделились от империи Хунну и начали сближаться с Китаем. В 53 г. до н.э. Усунь распалась на две части.
Во главе государства стоял правитель, носивший титул куньбек — «великий правитель», передававший престол по наследству. С 53 г. до н.э., когда государство разделилось, появились независимые друг от друга великий куньбек и малый куньбек. Кроме верховного правителя существовали еще восемь категорий чиновников правителя носил титул дуглу и был фактически главой исполнительной власти. Ниже находились два великих полководца и три правителя уделов, именовавшиеся князьями военачальников носили титул дарту. Кроме того, были чиновники, ведавшие делами ставки куньбека, сбором налогов, исполнением законов и т.п.