Изяслав Мстиславич, внук Мономаха, слыл искусным полководцем военной отвагой и хитроумием. Жил в сложное время, связанное с междоусобицами и политической раздробленностью Руси. Не считаясь с родовым старшинством, предполагал, что высшая должность должна доставаться самому достойному и смелому претенденту. Летопись упоминает Изяслава II, потомка Рюрика, как первого русского князя с титулом «царь».
Поддерживая династические браки, князь имел родственников в католических королевствах Венгрии и Польше. Поэтому в военных междоусобных операциях Изяславу Мстиславичу чешский, польский и венгерский короли, «работая» на Русское государство. Перед смертью женился на грузинской царевне. В то время Киев и Константинополь противостояли друг другу. Против Византии выступала и Венгрия, союзник Изяслава. Византию поддерживал галицкий князь Владимирко Володарьевич, противник князя Изяслава. Серьёзным выпадом против Константинополя, не боясь разрыва церковных связей, стало создание Мстиславичем, в 1147 г., самостоятельной русской церкви. На соборе епископов, не без давления со стороны Великого князя, нарушая канонические законы, русским митрополитом назначен внешнеполитический советник Изяслава – Климент Смолятич, учёный монах. Новгородский епископ не принял волю Великого князя. Началась церковная смута и раскол, которые продолжались 2 года.
Історія стародавніх цивілізацій охоплювала період з IV тис. до н. е. до падіння Західної Римської імперії у V ст. н. е. Склалися два типи господарської організації — східне і античне рабство
Проте їм були властиві спільні риси: ручна технологія з індивідуальними та спільними знаряддями праці, провідна роль землеробства і натурального господарства, позаекономічний примус як засіб організації та привласнення суспільної праці.
Східне рабство виникло в IV тис. до н. е. в Стародавньому Єгипті. Вигідне стратегічне та географічне положення сприяло його політичному та економічному розвитку. Зокрема, швидко розвивалося землеробство на високоурожайних, поливних землях долини Нілу.
Другою важливою галуззю господарства було тваринництво, яке відтіснило мисливство. Єгиптяни винайшли соху, навчилися виливати з міді ножі, сокири, наконечники стріл, посуд.
Проте найбільшим їхнім господарським досягненням стала зрошувальна система землеробства. Заболочена, непридатна для життя долина Нілу у III тис. до н. е. перетворилася на квітучий оазис, коли Верхнє і Нижнє царства об'єдналися в єдину державу.
Побудувати цей гідротехнічний комплекс, підтримувати його, давати надлишки сільськогосподарської продукції могли тільки великі вільні сільські громади.
Поступово фараони, жерці, державні чиновники присвоїли общинні землі, перетворивши вільних селян на залежних від себе виробників. Згодом стародавні єгиптяни навчилися виплавляти бронзові вироби, виробляти тонке льняне полотно, прикраси з золота і срібла. Особливо високого рівня розвитку досягла обробка каменю.
І сьогодні дивують своєю величчю і таємничістю єгипетські піраміди. Оскільки на півночі Єгипту переважало тваринництво, а на півдні землеробство, то між цими областями виникла жвава торгівля. У ринкові відносини втягнулися Сінайський півострів, Нубія та Лівія, які були завойовані Єгиптом. Купці торгували золотом, сріблом, міддю, оловом, шкірами, слоновою кісткою, деревиною. У країні існували рабські ринки, де вільно купували і продавали невільників.
