В 73 році до н. е. розпочалось повстання рабів під проводом гладіатора Спартака — більше 120 тисяч повсталих здійснили спробу взяти під контроль Римську республіку. Це було найбільше повстання рабів Давнього світу і єдине, що стало загрозою римській державності.
Взимку 73 року до н. е. 78 гладіаторів із гладіаторської школи в Капуї здійснили втечу — увірвавшись на кухню і озброївшись ножами, вони вбили охорону і зуміли втекти з міста. Добравшись до Везувія, гладіатори розбили на вершині вулкану табір, з якого почали здійснювати грабіжницькі набіги на заміські будинки багатих римлян, яких було багато в цій місцевості. Для боротьби з повсталими рабами Рим відправив військо, яке було розбите колишніми гладіаторами.
До зими наступного року військо рабів, яке очолювали Спартак і Крікс, збільшилось до 70 тисяч, в основному за рахунок раби з навколишніх селищ, а також вільних селяни. Воно займалось набігами на півдні Італії, а весною 72 року до н. е. вирушило на північ. Для придушення повстання, римський сенат вислав проти них 30-тисячну армію. Щоб уникнути прямого зіткнення амія рабів розділилась — одна, очолювана Спартаком, рушила далі на північ, а друга на чолі з Кріксом — влаштувала засідку, сподіваючись ударити в правий фланг римлян. Проте у битві біля гори Гарган військо Крікса було розбите, а сам він загинув.
Тим часом Спартак розбив висланий проти нього римський легіон і, повернувшись, розбив військо, що завдало поразки Кріксу. Після цього, стративши всіх полонених, убивши всіх домашніх тварин, 120-тисячна армія Спартака продовжила рух на північ, відмовившись атакувати Рим. Однак, досягнувши Мутіни (нині — Модена) і, очевидно, остерігаючись важкого зимового переходу через Альпи, військо гладіаторів знову повернуло на південь. Проти нього сенат виставив 50-тисячну армію на чолі з Марком Ліцинієм Крассом.
Уникаючи прямих зіткнень, йому вдалось розпорошити сили Спартака і розбивати їх окремі групи. Восени 71 року до н. е. значна частина війська повсталих була знищена, і Спартак був змушений відступити до Мессіни, де мав намір на піратських кораблях пере в Сицилію для відпочинку і набору нового війська. В силу різних причин переправитись на Сицилію не вдалось і військо Спартака виявилось оточеним на маленькому півострові з трьох боків морем, а з півночі — армією Красса. За наказом останнього було вирито 55-кілометровий широкий рів від моря до моря, щоб перекрити перешийок. Проте взимку Спартаку з велики втратами вдалось подолати рів, засипавши його, і він з рештками армії вирушив у Брундізій з наміром переправитись на Балкани.
На думку Спартака взяти місто повсталі не могли і армія рабів розділилась. Та, її частина, що стала табором під Брундізієм, була невдовзі розбита військом Красса, а рештки армії Спартака вирушили знову на північ. Розуміючи, що їх невдовзі можуть наздогнати, армія рабів вирішила зупинити відступ і розташувався табором на березі ріки Сілар для поповнення ресурсів і збору всього війська. Однак, незважаючи на всі зусилля, армія Спартака була повністю розбита, більшість рабів загинуло, близько шести тисяч попало в полон, а рештки, яким вдалось уникнути загибелі, були розбиті Помпеєм у битві при Силарусі.
Подальша доля самого Спартака невідома, його тіло так і не було знайдене, а всі захоплені в полон раби були розіп'яті вздовж Аппієвої дороги від Капуї до Рима. Вважаючи, що війна велась з недостойним ворогом Крассу був призначений малий тріумф («овація») з нагородженням миртовим, а не оливковим, вінком. Це посилило його суперництво з Помпеєм, який приєднався до придушення постання Спартака лише в самому його кінці, але вважав, що саме йому належить вирішальна роль у війні проти рабів. Наступного, 70-го року до н. е., Помпей і Красс були обрані консулами.
