У кінці XVIII століття територія України була розділена між Австрійсько-Угорською (20% площі) і Російською (80% площі) імперіями. До того часу завершилася ліквідація української державності. В обох імперіях розгалужений бюрократичний апарат повністю контролював всі сторони життя суспільства. У Росії у XIX столітті особливу роль починає відігравати поліція, 3-є відділення Власної Його Імператорської Величності канцелярії, жандармерія. Широкими правами наділяється цензура. Вживання української мови зберігається винятково у народному середовищі. Тобто, на рубежі XVIII–XIX століть у розвитку української культури склалася кризова, критична ситуація. Власне стояло питання про саме її існування. Тут можлива історична аналогія зі станом української культури у XVI столітті, коли значна частина найосвіченіших вищих феодальних шарів українського суспільства відмовилася від національної культури, православ'я, ополячилася. В тих умовах роль духовного лідера українського суспільства взяло на себе козацтво. Однак до кінця XVIII століття козацька старшина стала частиною російського дворянства і втратила колишню роль. У XIX столітті в Україні поступово складається новий соціальний шар суспільства — національна інтелігенція. Поява в її особі культурної еліти і збереження національних культурних традицій в народному середовищі зробили реальним українське культурне відродження.
Українська культурна і національна ідентифікація наприкінці XIX ст. формувалась на противагу загальноросійській культурній ідентифікації і була з самого початку тісно пов'язана з фольклорним шаром західно- та південноруської культури. Шанобливе ставлення до малоросійського фольклору породило українофільство, а потім — ідею державної самостійності України. Із самого початку українська національна культура і українська національна ідентичність у тому вигляді, в якому вони формувались у кінці XIX — на початку XX ст., були максимально наближені до самосвідомості, менталітету народних, селянських мас. І це вирішальний момент у розумінні української національної ідентичності[1].
В условиях разрухи после Смутного времени и тяжелого финансового положения правительство сильно нуждалось в поддержке основных групп господствующего класса. Поэтому, Земские соборы, после избрания в феврале 1613 года царем 16-летнего Михаила Федоровича Романова, заседали почти непрерывно. Поместное дворянство и посадские верхи на этих соборах были представлены гораздо шире, чем в XVI веке, голоса их раздавались более уверенно.
Но, несмотря на возросшее значение поместного дворянства и посадских людей, Боярская дума по-прежнему являлась важнейшим органом государства, разделявшим вместе с царем верховную власть. Заседания думы, как правило, проводились ежедневно в одной из палат царского дворца или в его государевой комнате. Одно из таких заседаний Боярской думы показано на картине художника А. П. Рябушкина.
Царь в нарядной одежде сидит на торне, украшенном драгоценными камнями. За царем стоит думный дьяк со свитком и стряпчий с шапкой и посохом царя. Вдоль стен на скамьях чинно восседают члены Боярской думы. Один из бояр стоя докладывает о вопросах, подлежащих обсуждению. Рядом с ним сидит боярин, голова которого утонула в стоячем воротнике, так называемом «козыре». «Козырь» являлся признаком особого положения его обладателя. Отсюда и пошло выражение «ходить козырем» т. е. важничать. Чем родовитее был боярин, тем он ближе садился к царю. Из-за места бояре часто ссорились. Побежденный в местническом споре обычно «выдавался головой» победителю: должен был в сопровождении чиновника Разрядного приказа отправиться домой к выигравшему спор, извиняться перед ним, даже стоять на коленях
При дворах халифов (глава Халифата) и эмиров (глава какого-то региона) создавались библиотеки, в которые были сочинения античных авторов. Были переведены Аристотель, Платон и др. В то время ибн Сина был величайшим врачом и одовременно ученым. Арабские цифры, в конце концов! Расшифрованы у индийцев математические знания. В итоге появилась алгебра (арабское слово, между прочим). Также труды по географии. Арабские ученые сделали серебряный глобус, в котором изложили свои знания. Так что, те, кто говорят, что мусульмане ничего не дали миру - эти люди невежественны и очень глубоко заблуждаются. Удачи и успехов в учебе!;)
У кінці XVIII століття територія України була розділена між Австрійсько-Угорською (20% площі) і Російською (80% площі) імперіями. До того часу завершилася ліквідація української державності. В обох імперіях розгалужений бюрократичний апарат повністю контролював всі сторони життя суспільства. У Росії у XIX столітті особливу роль починає відігравати поліція, 3-є відділення Власної Його Імператорської Величності канцелярії, жандармерія. Широкими правами наділяється цензура. Вживання української мови зберігається винятково у народному середовищі. Тобто, на рубежі XVIII–XIX століть у розвитку української культури склалася кризова, критична ситуація. Власне стояло питання про саме її існування. Тут можлива історична аналогія зі станом української культури у XVI столітті, коли значна частина найосвіченіших вищих феодальних шарів українського суспільства відмовилася від національної культури, православ'я, ополячилася. В тих умовах роль духовного лідера українського суспільства взяло на себе козацтво. Однак до кінця XVIII століття козацька старшина стала частиною російського дворянства і втратила колишню роль. У XIX столітті в Україні поступово складається новий соціальний шар суспільства — національна інтелігенція. Поява в її особі культурної еліти і збереження національних культурних традицій в народному середовищі зробили реальним українське культурне відродження.
Українська культурна і національна ідентифікація наприкінці XIX ст. формувалась на противагу загальноросійській культурній ідентифікації і була з самого початку тісно пов'язана з фольклорним шаром західно- та південноруської культури. Шанобливе ставлення до малоросійського фольклору породило українофільство, а потім — ідею державної самостійності України. Із самого початку українська національна культура і українська національна ідентичність у тому вигляді, в якому вони формувались у кінці XIX — на початку XX ст., були максимально наближені до самосвідомості, менталітету народних, селянських мас. І це вирішальний момент у розумінні української національної ідентичності[1].