У цю епоху сформувались деякі такі засади та елементи європ. життя. Йдеться перш за все про формування основ індустр. суспільства. Епоха охоплює ХVІІ-ХІХ ст. Проте філософія цього періоду завершується І третиною ХІХ ст., що є прикладом випереджаючого розвитку дух. процесів порівняно із політ. та соціально-економічних, що свідчить про творчий характер людс. мислення. За соц. змістом це був період формування і утвердження в Європі буржуазних суспільних відносин. Паралельно із змінами у діяльності відбувались і зміни у суспільних стосунках: розриваються колишні зв’язки особистої залежності людини від людини, зникає “велика сім’я”, а натомість з’являється вільний, автономний індивід. В цей час вже завершується епоха географічних відкриттів, але породжений нею тип активної самодіяльної особистості не лише не зникає, а знаходить все нові сфери прикладення своєї активності. Розвиток мореплавства, виробництва, зростання міст та соціальної динаміки привели до швидкого розвитку наукового знання. З’являється перша завершена та експериментально підтверджувана наукова теорія – механіка І.Ньютона. Вплив її на життя був колосальний, адже це вперше людина спродукувала такий інтелектуальний витвір, який дозволяв отримувати точні та незаперечні практичні результати. Ідеї та принципи механіки настільки поширились, що виник “механістичний” світогляд. Відбулись суттєві зрушення і в інших сферах духовного життя: з’являється мистецтво в його сучасному розумінні, тобто мистецтво світське, автономне; народжуються роман як літературний жанр, опера, сучасний театр, архітектура масових забудов, промислова архітектура; виникають Академії наук, з’являються перші газети та часописи, у тому числі – і наукові, з’являється міський транспорт. Все це приводить до того, що індивід постає основним суб’єктом життєдіяльності. Показовою для епохи стає фігура Робінзона–персонажа твору Дж.Свіфта, бо ця людина на ділі продемонструвала, як це можна зробити. Індивід спирається тепер у своїй здатності наодинці вибудовувати власне життя на свою діяльну активність. Індивід спирається тепер на мислення “здорового глузду”, яке включає у свій зміст два непорушні моменти: опору на факти та ясну, чітку і зрозумілу логіку. Все це знайшло своє виявлення у новому світогляді: світ тепер розглядається людиною як об’єкт, на який спрямовується людська активність, а сама людина – як суб’єкт, світ постає в якості надскладного механізму, типовим взірцем якого був механічний годинник. Природа тепер поділяється на живу та неживу, але і та, і інша є лише основою для росту людської могутності. Діяльність людей починають розглядати не як колообіг подій, де немає ні початку, ні кінця, а як розвиток від примітивних до досконаліших форм існування суспільства. Ці питання досліджували філософ Д.Віко, учений Ж.Тюрго, філософ Й.Г.Гердер. Зміна ідей про суспільний розвиток у думках цих учених ішла від погляду на історію як колообіг 3 епох – божественної, героїчної. Знаряддям досягнення свободи є знання. Відбуваються відчутні зміни і у розвитку філософії.
Объяснение:
Внешняя политика США 1991-2000 гг. На фоне разнообразных и зачастую противоречивых тенденций в американской политической и научной элите в 1990-е гг. формировалась внешняя политика. Ее целью, как и целью внешней политики любой страны, являлось формирование оптимального внешнеполитического курса, позволявшего поддерживать доминирующие позиции в мире избегая при этом чрезмерного перерасхода внутренних ресурсов нации “имперского перенапряжения”. Фактически обе тенденции – к активизму внешней политики и к некоему изоляционизму, осуществлялись одновременно и взаимосвязано. Американское руководство в 1990-е гг. (независимо от партийной принадлежности) реагировало на предостережения изоляционистов. Так, еще в августе 1990 г. президент-республиканец Дж. Буш указал на крах биполярного мира и провозгласил не только необходимость формирования новой глобальной стратегии, но и сопутствующее ей создание иерархии союзников, регионов и объектов политики по степени их важности для США с тем, чтобы не бросать ресурсы туда, где исход региональной борьбы не важен для американских интересов. Дж. Буш начал переориентировать свою администрацию на первоочередность внутренних проблем. Данная тенденция получила более заметное развитие в политике следующего президента США – Б. Клинтона. Предвыборная кампания представителя Демократической партии Клинтона, победившего Буша на президентских выборах в ноябре 1992 г., концентрировалась, прежде всего, на внутренних американских проблемах. При этом президент Клинтон впервые в послевоенной истории США объявил открыто о том, что Америка не в силах решить мировые проблемы в одиночку. Это заявление свидетельствовало о явном наличии неоизоляционистского компонента во внешнеполитической стратегии демократической администрации. В марте 1993 г. было объявлено о решении расходовать в 1994–1998 гг. на военные нужды ежегодно по 260 млрд долл. в год, что было несколько меньше (на 50 млрд долл.), чем раньше. Неоизоляционистские настроения проявились и в том, что США попытались уклониться от участия в решении целого ряда международных проблем. Так, весной 1993 г. заместитель госсекретаря по политическим проблемам П. Тарноф заявил, что США не будут вмешиваться в боснийские дела, как и в другие конфликты, после завершения холодной войны “попросту потому, что у нас нет денег”. Параллельно с тенденцией к изоляционизму в американской внешней политике всегда существовала тенденция к внешнеполитическому интервенционализму. Так, под влиянием критики политических оппонентов-республиканцев администрация Клинтона внесла коррективы в американскую внешнеполитическую стратегию. Уже в своем первом президентском послании “О положении страны” (январь 1994 г.) Б. Клинтон пообещал не сокращать более военных расходов Америки. В 1995 г. в докладе Министерства обороны США подтверждается намерение сохранить свои вооруженные силы и военные обязательства, а в некоторых случаях и расширить их. В 1995 г. президент Клинтон договорился с Республиканским (преимущественно неоизоляционистским по настроениям) конгрессом о постепенном увеличении военных расходов с 260 млрд долл. в 1995 г. до 281 млрд долл. к 2002 г. Продолжением антиизоляционистского курса стало президентское послание 1999 г. “О положении страны”, в котором президент Клинтон объявил об увеличении военного бюджета на 25 млрд долл. – самое крупное увеличение после окончания холодной войны. Тенденция к интервенционизму реализовалась в данный период в поддержке США продвижения НАТО на восток, военных акциях в Югославии (Косово), бомбардировках военных объектов в Ираке и Афганистане, развертывании программ ПРО и ТВД (Театр военных действий) и т.д. К концу 1990-х гг. активизм стал не только более заметной, но и доминирующей тенденцией в американской внешней политике. В целом американские политики и эксперты верят, что если ХIХ век был веком баланса мощи в мире, то ХХI век станет столетием решительного дисбаланса в американскую пользу. Стратегия США в ХХI веке заключается в следующем: 1. Сохранить лидирующие, глобальные позиции страны, закрепить место главного участника в научно-технической революции, контролирующей силы в Северной Атлантике и Восточной Азии. 2. Предотвратить появление неконтролируемого конкурента к середине века вырваться в мировые лидеры и создать новый мир, в котором впервые за пятьсот лет Запад не был бы лидером. Таким образом, на протяжении 1990-х гг. Вашингтон решал проблему выбора внешнеполитического курса между неоизоляционизмом и активизмом (интервенционизмом). Основные тенденции современной внешней политики США имеют глубокие исторические корни, о чем свидетельствует политический опыт страны ХIХ–ХХ вв. Оба эти внешнеполитические направления имеют свои плюсы и минусы, а реальная внешняя политика Белого дома, как правило, становится “средним” воплощением, синтезом их обоих.
Источник: http://5fan.ru/wievjob.php?id=81039
Объяснение:
