Своєрідність літературного процесу цього періоду полягає в тому, що молоде покоління українських письменників, розквіт творчості яких припадає на цей період, під впливом соціально-культурної ситуації в Україні і нового досвіду європейських літератур дедалі більше усвідомлює обмеженість критичного реалізму, необхідність змін, відходу від традиційних проблем і форм їх зображення.
Визрівали протест проти натуралізму, вузького просвітянства, «грубого реалізму», бажання якось наблизитися до новітніх течій європейської літератури, зруйнувати стереотипи і нормативи реалістичного побутописання.
Це період народження нової реалістичної літератури, що живилася ідеалами наукового соціалізму і вела боротьбу проти просвітянства, що вироджувалося, проти декадентства і «чистого мистецтва».
У цей період в усіх європейських літературах розпочиналося становлення модернізму — художньої системи, принципово відмінної від художньої системи критичного реалізму і яка характеризується розмаїттям художніх методів та стилів. Перед письменниками стояло завдання осмислити кризу в соціальному середовищі та мистецтві і віднайти шляхи подальшого розвитку культури.
Потужним поштовхом для розвитку літератури стали революційні роки, які сколихнули суспільство. Український народ, а з ним і його література ввійшли в нову добу. То була справді велика історична доба. Народ, усвідомивши свою силу, став, за висловом Михайла Грушевського, «на порозі Нової України».
Вперше за довгі сторіччя українська книга вільно зустрілася зі своїм читачем. Розвиваються преса і журналістика. Упродовж чотирьох бурхливих років національно-державного відродження сформувались основи цілого ряду літературно-мистецьких шкіл і напрямків, серед яких і ті, що не вичерпали себе й сьогодні: революційні романтики (В. Еллан, В. Чумак), неокласики (А. Кримський, М. Рильський, П. Фили-пович, В. Отроковський), символісти (Я. Савченко, Д. Загул, В. Кобилянський, В. Ярошенко), футуристи (М. Семенко), кларнетисти (П. Тичина, Аркадій Казка, В. Свідзінський, О. Слісаренко).
Лесь Курбас заклав новий експериментальний «Молодий театр», що пізніше вилився в блискучу добу «Березіля». Тріумфального піднесення здобув національний дореволюційний реалістичний театр під керівництвом Миколи Садовського.
Засновано Українську академію наук. Закладаються Академія Мистецтв та Архітектурний інститут. Починає працювати ряд видавництв: «Сяйво», «Шлях», «Дзвін», «Друкар», «Ґрунт», «Криниця» та інші. Виходять літературно-критичні місячники та альманахи: «Літеатрально-науковий вісник», «Шлях», «Універсальнийжурнал», «Нашеминуле», «Літературно-критичнийальманах», «Книгар», «Музагет», «Наша думка», «Мистецтво», «Зшитки боротьби», «Гроно» та інші.
Національно-визвольна революція 1917 р. дала поштовх для розвитку української літератури. Поруч з визнаними митцями — В. Винниченком, О. Кобилянською, В. Стефаником, О. Олесем, М. Філянським, М. Вороним, Г. Чупринкою, П. Карманським, В. Пачовським — відбувається творче становлення молодих талановитих поетів: П. Тичини, М. Рильського, П. Филиповича, Я. Савченка, Д. Загула, О. Слісаренка, М. Семенка, В. Еллана, В. Чумака, М. Зеро-ва та інших.
У роки національно-визвольної революції українські письменники були зі своїм народом. Дехто з них загинув на фронті (М. Євшан, А. Заливчий), дехто — від куль убивць, підісланих ворогом (І. Стешенко, О. Єфіменко, М. Леонтович), від куль денікінської розвідки (Г. Михайличенко, В. Чумак, Клава Ковалева), у підвалах ЧК (Григорій Чупринка, Олександер Грудницький). Усі вони — не лише носії українського слова і української свідомості, а и натхненні трибуни і просто рядові борці української революції.
Серед письменників є й такі, що не тримали в руках зброї, але не випускали пера, а значить були зі своїм народом. Це такі майстри слова, як О. Олесь, В. Самійленко, М. Філянський, С. Черкасенко, М. Вороний, П. Тичина, Д. Загул, М. Зеров, Я. Савченко, Л. Курбас, О. Слісаренко, М. Семенко, П. Филипович, М. Рильський.
Кінець 1920 р. вилився для України в катастрофу, яка замикає добу Української Народної Республіки, а з нею і літературний процес цієї доби. Від 1921 р. українська література вступає в новий період свого розвитку, виявлений багатьма стилями, напрямками, ідеями.
Україна в І світовій війні
1. Росія: Східна Галичина, Північна Буковина, Закарпаття «ісконно» російські землі- об’єднання “братів русинів”, ліквідація «Українського «П‘ємонту», злиття в «російському морі слов‘янських рік». Контроль Боспору і Дарданелли, Балкани та Східне Середземномор‘я Австро-Угорщина: панування на Волині та Поділлі. Німеччина: захоплення всієї України та поділ її між союзниками. Для України – це братовбивча війна. Українці у складі російської та австро-угорської армій мусили воювати по обидва боки фронту. Характер війни: несправедливий, грабіжницький, імперіалістичний, для українців братовбивчий. Виправдання: визволення «малих народів», Росія історична місія визволення від мусульман святині, Священного Царгорода, Святої Софії та Єрусалима з Гробом Господнім. Плани краПлани країн-учасниць щодо Україн-учасниць щодо України:їни: Українське питання: театр військових дій, найближчий шлях з Німеччини і Ав.-Уг. на Кавказ, Іран, Індію, плацдарм для наступу на Балкани та Туреччину, вугільна, металургійна та продовольча база.
2. НАЗВА ГУР (Головна Українська Рада) СВУ (Союз визволення України) ДАТА СТВОРЕН НЯ 1 серпня 1914 р. 4 серпня 1914 р. ЛІДЕРИ К. Левицький, М. Павлик, М. Ганкевич А. Жук, Д. Донцов(стаття «Сучасне політичне становище нації і наші завдання»): , В. Дорошенко – емігранти з Наддніпрянської України ПРОГРАМ А • Підтримка австрійського уряду у війні. • Формування з добровольців “Соколу”, “Січі”, “Пласту”. (М.Галущинський) легіону Українських Січових стрільців. Давали присягу на вірність Україні та імператору. • Співпраця з Німеччиною та Австро-Угорщиною з метою визволення України. • Утворення самостійної української держави у формі конституційної монархії (австрійські Габсбурги). • Заснування демократичного суспільства на основі національної рівності • Організація роботи в таборах військовополонених, домоглися окремих приміщень для українців, поширювали національні газети, журнали, створювали бібліотеки, освітні курси, госпіталі. • Домагалися самостійності української церкви. Політично активні українці в Західній УкраїніПолітично активні українці в Західній Україні
3. Суспільний рух в НаддніпрянщиніСуспільний рух в Наддніпрянщині НАЗВА ПРОГРАМА ТУП (Товариство українських поступовців) Підтримка Росії, сподівання на автономію (самоврядування), але пізніше перейшли до нейтральної позиції. УСДРП (Українська соціал-демократична робітнича партія) Не було єдиного погляду на війну. Група на чолі з С. Петлюрою була на боці Росії (“війна до переможного кінця», стаття «Війна і Українці», після війни - автономія у складі Росії.. Група на чолі з В. Винниченком засудила війну. У статті «Відродження нації» автор закликає сподіватися на власні сили, а не на російську «милість» чи німецький «багнет». “Карпато-русский освободительный комитет”(москвофіли) Створений у Києві емігрантами з Галиччини. Підтримка Росії та обєднання всіх українських земель під ії владою. Більшовики - Маніфест ЦК РСДРП “перетворення війни імперіалістичної у війну громадянську”
Мюнцер (Münzer) Томас (около 1490, Штольберг, Гарц – казнен 27 мая 1525) – идеолог и руководитель народной Реформации в Германии, предводитель крестьян и городской бедноты в Крестьянской войне (1524–25). Проявил себя сначала сторонником М.Лютера, затем в Цвиккауских проповедях (1520) занял особую позицию в антикатолицизме, порвав с лютеранством. Нравственным мотивом его богословской и политической деятельности было сочувствие «позору и бедствиям своего народа» и ненависть к его угнетателям – светским и духовным властителям, которых он считал развратителями мира, врагами божественного порядка. Под непосредственным руководством Мюнцера разыгрались самые серьезные события Крестьянской войны – восстания в Тюрингии. Потерпев поражение под Франкенхаузеном, Мюнцер попал в плен, подвергся жестоким пыткам и был казнен.
Идейную основу для народного движения Мюнцер черпал из мистических учений средневековья, прежде всего Иоахима Флорского. Восприняв от гуситов религиозный пафос борьбы с мировым злом, он в «Пражском манифесте» (1523) изложил на трех языках свое толкование Реформации в духе революционной традиции таборитов.
Религиозно-философские взгляды Мюнцера, окончательно сформировавшиеся в 1522–24, прямо ориентированы на социально-политическую, революционную деятельность. Они изложены в главных его произведениях 1524: «Hochverursachte Schutzrede und Antwort» («Вынужденная защитительная речь»), «Ausgedrückte Entblössung des falschen Glaubens» («Разоблачение ложной веры»), Protestation oder Entbietung» («Протест или призыв»), «Die Fürstenpredigt» («Проповедь перед князьями»). Их главный пафос – преодоление средневеково-схоластического разума и обретение свободного, самостоятельного разума к постижению высшей истины и действенному претворению ее в земной жизни. Ибо, как считал он, веками приученный в католицизме к услужению теологии, философский разум и в протестантизме оставался сервильным, нетвердым в суждениях, путающимся и греховным. Лютер только оттеснил этот разум от веры, но не преобразовал, как не реформировал и схоластическую философию. Лютеранские теологи продолжали пользоваться тем же схоластическим разумом, за связь с которым они клеймили католическое богословие. Мюнцер стремился глубже укоренить и воспламенить религиозное чувствование в сердце христианина, возвысить веру до совершенной уверенности, до знания, до разумного понимания. Переход от протестантизма к «новому разуму» он видел на пути сосредоточения веры, очищения ее вплоть до полного подавления всей той прежней рассудочности и «разумности», которая продолжала раболепно оправдывать существующие порядки или примиряться с ними. Так, говорил Мюнцер, по недостатку «натиска» веры, из-за недостаточного неистовства и «безумства» ее лютеранство смирилось с безбожным «человеческим» порядком на земле. Обозначился дуализм жизни духовной и светской. Он, напротив, требовал единого принципа для обеих сфер – для жизни земной и жизни небесной: всю свою жизнь христианин должен определять только открывающейся ему волей Божьей, т.е. высшей справедливостью, и не склоняться перед произволом и безбожием светских правителей. Законы царства Божия следует обратить в государственные постановления, равенство людей перед Богом – в равенство на земле. Преисполненный верою, подлинность которой испытывается «как золото в огне», христианин приходит к твердому убеждению, что в нем, ревнителе дела Божьего, действует начало истинное и универсальное и что представлявшееся в его поступках «безумием» с точки зрения того прежнего робкого и неуверенного ума, от которого он теперь отрешился, есть, напротив, проявление подлинного божественно-возвышенного разума.
Он различает два разума. Один – разум «безбожников», собственно конечный человеческий рассудок, порочный, низменный, служащий «нашей разбойничьей природе», человеческому своекорыстию и эгоизму; другой – разум всеобщий, божественный, он не служит ничьему частному интересу, а направлен только к всеобщей цели. Истинное откровение, которое несет в себе вера, и есть этот высший разум. Рожденный в «истинной вере», обновленный разум уже не слуга, а дитя ее. Сакральный в своем происхождении, он не нуждается ни в каком внешнем авторитете. Тем самым Мюнцер исходит из представления о священстве человеческого разума, воодушевлявшего многих мыслителей Нового времени – философов 17 и просветителей 18 в. Мистика у Мюнцера заключает в себе демистифицирующий, рациональный смысл: через максимализм веры она ведет к достоверному и прочному знанию.