Объяснение:
У березні та серпні 1939 року до Війська Польского мобілізували від 100 до 150 тисяч українців. Переважно з Галичини та Волині. Українські солдати становили другу за чисельністю національну групу у польській армії. Їх записували до піхоти та кавалерії. В піхотній дивізії ім. Тадеуша Костюшка 20% становили українці. Тисячі українців під польським прапором воювали проти фашизму аж до переможного завершення війни.
На польській службі перебували і кілька десятків ветеранів українських армій 1917–1920 рр. Зокрема Павло Шандрук, був у чині підполковника Війська Польського. У вересні 1939 року він виведенням з оточення 29-ї піхотної бригади. За це його відзначили орденом Virtuti Militari – найвищою військовою нагородою у Польщі.
Восени 1939 року в боях за Польщу загинуло майже 8 тисяч польських солдатів української національності. Офіцерів-українців Війська Польського, які опинилися в радянській неволі, не оминула трагічна доля їхніх польських побратимів. Зокрема, деяких з них розстріляли в сумнозвісній російській Катині.
Після поразки Варшави українці воювали у польських частинах і під радянським, і британським командуванням. В більшості це були українці, звільнені з ГУЛАГу, колишні полонені та добровольці з Аргентини. Про відвагу українських солдатів, які діяли у складі Війська Польського, написано у багатьох документах, зокрема і в численних журналістських матеріалах чи навіть у художній літературі. Зокрема, один із найвідоміших польських публіцистів Мельхіор Ваньковіч у своєму епічному репортажі "Битва за Монте-Касіно" відзначив волинянина Івана Савчука, який брав участь у знаменитій битві при Монте-Касіно.
Про участь українців у Війську Польському під час Другої світової війни згадується у матеріалах не лише польських чи українських архівів, а і США, Великої Британії та інших країн світу. Загалом же, про роль українських солдатів у героїчних сторінках польського минулого знають передусім фахівці-історики, і цю тему необхідно значно більше висвітлювати і в українському суспільстві.
Дата народження 6 червня 1847р
Дата смерті 25 грудня 1926р
Риси характеру-
займався В 1857—1865 роках вчився у Тернопільській гімназії. У 1865 році вступив до Львівського університету на філософський факультет, вивчав історію і українську мову та літературу. Добре володів німецькою і декількома слов'янськими мовами. В студентські роки очолював львівський осередок Громади, співпрацював з українськими періодичними виданнями «Правда», «Мета». «Русь», «Русалка». Був знайомий з Миколою Лисенком.
З 1868 року Барвінський займався педагогічною діяльністю, викладав у гімназіях Бережан, Тернополя, з 1888 року — професор державної учительської семінарії у Львові. В 1889—1918 роках — член Крайової шкільної ради, в 1891—1896 роках голова Українського Педагогічного Товариства, заступник голови товариства та» (1889—1895).
В 1886 році Барвінський розпочав видавати «Руську історичну бібліотеку» (вийшло 24 томи). Поряд з О. Кониським і В. Антоновичем став одним з ініціаторів реорганізації Літературного Товариства ім. Т. Шевченка в Наукове Товариство ім. Т. Шевченка, а в 1892—1897 роках — очолював товариство.
Барвінський брав активну участь у громадсько-політичному житті Галичини. Намагався досягнути порозуміння з австрійським урядом і польськими політичними колами, впроваджуючи в життя політику так званої «нової ери», яка, однак, зазнала невдачі (див. Народовці).
В 1891—1907 роках входив до складу австрійського парламенту (з 1917 року — довічний член Ради Панів), в 1894−1904 роках — депутат галицького сейму.
Створив 1894 у Львівському університеті кафедру української історії та за викладачем Михайла Грушевського.
В 1896 році виступив засновником Католицького Руського Народного Союзу, який в 1911 році перетворився на Християнсько-Суспільну Партію.
В 1918—1919 роках Барвінський очолював Державний Секретаріат освіти і віросповідань Західно-Української Народної Республіки в уряді Костя Левицького (з 9 листопада 1918 до 4 січня 1919 року). Після окупації польськими військами Галичини вийшов від політичної діяльності.
У Барвінського в Тернополі й Шляхтинцях гостював письменик Пантелеймон Куліш (1869, 1872, 1879).
в степях Казахстана произошли крупнейшие этнические сдвиги. Вместе с гуннами закончилась мифическая история. В древнетюркскую эпоху человеческое существование, в историческом аспекте, стало предметом размышления.
"Когда было сотворено вверху голубое небо, а внизу бурая земля, между ними обоими были сотворены сыны человеческие. Над сынами человеческими воссели на царство предки мои - Бумын каган и Естеми каган. Сев на царство, они охраняли государство и установили законы тюркского народа" пишется в эпитафии в честь Кюльтегина.
Этой легендой провозглашено наступление новой эпохи. Древние тюрки знали, что в их время начинается нечто исключительное. Время сотворения мира совмещено со временем появления тюрков.
Ряд сведений о тюрках говорит о том, что данные об этой группе степных народов появились в источниках очень давно. Наиболее ранее упоминание о племенах тюрков /Тура/ находятся в Авесте. Тюрок /Тур/ - один из трёх сыновей легендарного Феридуна, когда он поделил мир на три части старшему сыну Салму достался Рум, Тюрку /Тур/ достался Туран, а младшему Эраджем - Эраншахр.
По этой легенде междоусобицы между братьями привели к убийству Эраджа, что объясняет постоянное противостояние юга и севера. Видимо, это следует рассматривать как институт традиционной вражды внутри одной системы, в одной оси координат. В восточных источниках особенно, у Рашид ад-дина, Абульгазы Тюрку отводят особое место в генеалогических повествованиях.
Первый из них пишет о том, что монголы "были одним из тюркских народов" и что "за время