Каза́хское ха́нство (каз. Қазақ хандығы) — казахское государство на территории современногоКазахстана и сопредельных с ним государств (1465—1847), образовавшееся в процессе распада Золотой Орды в 1465 году.
При Касым-хане Казахское ханство достигло наивысшего расцвета. После его смерти началасьгражданская война, но уже при Хак-Назар-хане ханство было восстановлено в прежних границах.
В XV—XVI веках, в результате сопротивления внешней агрессии ханство разделилось на жузы —Старший (Ұлы жүз), Средний (Орта жүз) и Младший (Кіші жүз).[2] При султане Абылай хане три жуза признали его ханом Казахского ханства. После его смерти ханство вновь распалось на жузы, но уже хан Кенесары был провозглашён общеказахским ханом восстановленного Казахского ханства.
Об’єднання козацьких січей на Запорожжі прискорила політика короля Речі Посполитої Стефана Баторія, який намагався підпорядкувати собі козаків на тлі їхньої постійної боротьби з турецько-татарськими нападниками.
Наприкінці 70-х — на початку 80-х рр. XVI ст. нижче порогів Дніпра, на великому й неприступному острові Томаківка виникла перша Січ Великого Лугу — Томаківська. Її називали Запорозькою Січчю, а козаків — січовиками, або запорожцями. Це була самовладна військова організація, створена козаками-воїнами. За підрахунками дослідників, у Томаківській Січі перебувало близько 5 тис. козаків. Усього ж українське козацтво за часів першої Січі налічувало щонайменше 10 тис. вояків.
Запорозька Січ — організація українського козацтва, яка виникла й розвинулася за дніпровськими порогами в першій половині XVI ст. Центром Січі було місто-фортеця, яке з різних обставин змінювало своє розташування, але завжди перебувало за порогами.