Півострів Индостан - найбагатший регіон зі складною й бурхливою історією. Тут зароджувалися великі релігії, виникали й валилися імперії, але зі століття в століття зберігалася неминуща самобутність індійської культури. Протягом багатьох століть усю територію півострова займала Прадавня Індія, і тільки в 1947 р. відбувся її розділ на чотири незалежні держави - Індію, Пакистан, Бангладеш і Шрі-Ланку (колишній Цейлон).
Близько 2500 г. до н.е. у долині Інду зародилася одна з найдавніших у світі цивілізацій. Вона зводила із цегли більші, відмінно сплановані міста з водопроводом і створила піктографічну писемність, яку поки не вдалося розшифрувати. Тому наші знання про индской культурі досить обмежені. Її стрімкий занепад ок. 1750 г. до н.е. був, очевидно, викликаний природною катастрофою, через що Індія на добру тисячу років залишилася без писемності
Такого не вдалося навіть «азіатським тиграм», малим країнам Південно-Східної Азії, які у другій половині ХХ століття також здивували міжнародну спільноту високими темпами зростання. Динамічний розвиток КНР відбувається на очах у всього світу. Китай блискуче скористався дорогоцінною можливістю, що складалася з багатьох невипадкових факторів. За визнанням фахівців, це один з найбільш вражаючих прикладів економічного зростання кінця XX і початку XXI століття.
Щорічне 10-відсоткове економічне зростання протягом трьох десятиліть – явище дійсно унікальне. Лише кілька десятиліть п’ята частина людства перейшла від відсталості до сучасного укладу життя. За 40 років трансформації, реформ і модернізації країна не тільки вийшла на друге місце в світі за обсягом ВВП, але і досягла якісного прогресу в усіх напрямах розвитку держави. Експертна спільнота визнає, що це явище заслуговує на найуважніший аналіз, тим більше – з огляду на масштаби країни, її економічний потенціал і чисельність населення та ії місце на політичній арені.
Піднебесна змінюється щоденно. Сьогодні Китай є другим за величиною економічним суб’єктом світу, потужною промислово-торговельною державою, країною з найбільшим об’ємом золотовалютних резервів.
ЧОМУ ПІДНЕБЕСНІЙ ВДАЛОСЯ
Це питання вивчають чимало дослідників китайського феномену. Щоби реформи увінчалися успіхом, потрібно було «зібрати» в одному історичному моменті відразу цілу низку факторів, а саме: вигідне розташування по відношенню до світових ринків, дешева робоча сила, колосальний внутрішній ринок. Одним з важливих чинників була (і залишається) китайська діаспора. Китайці за кордоном залишаються китайцями не по паспорту, а по душі. Вони володіють великими фінансовими ресурсами, і ці фінансові ресурси у необхідний історичний проміжок часу були спрямовані до Китаю.
До важливих факторів дослідники відносять те, що у КНР збереглися міцна державна влада і ефективне управління, яке до становленню потужної відкритої економіки. У історично поворотний період китайці не послабили дисципліни управління. За часів реформ у Китаї ідеологія була повністю підпорядкована цілям економічного розвитку.
Ідеологія не перетворилася в набір догм, правильність яких ніхто і ніколи не повинен ставити під сумнів, а стала оболонкою для управлінської моделі, була збережена саме управлінська схема.
До зовнішньополітичних факторів сприяння політиці реформ і відкритості аналітики відносять і те, що ще з 1973 року Китай вже більше враховував зовнішній фактор, спираючись зокрема на доброзичливе ставлення до себе Заходу в період запеклого протиборства СРСР і США. США надали Китаю великі можливості в плані і технологічних ресурсів, і торгових перспектив. Пекін зумів «на марші» сповна скористатися цим протистоянням і зацікавленістю Заходу в Китаї. Європа і США до Китаю інтегруватися в світову економіку.
На форумі іноземних експертів у Шанхаї 22 травня 2014 р. голова КНР Сі Цзіньпін у наголосив: «Китай повинен завжди прагнути до нового знання. Незалежно від того, який рівень розвитку країни, Китай буде старанно вчитися у людей з різних країн світу, більш відкрито та інклюзивно посилювати взаємну терпимість з іншими країнами світу, а також взаєморозуміння та взаємний обмін, щоб підняти відкритість зовнішнього світу на новий рівень».
Для укрепления роли дворянства на местах в 1775 г. было принято «Учреждение для управления губерний Всероссийской империи». Страна делилась на 50 губерний по 300-400 тыс. душ мужского пола. Губернии делились на уезды по 20-30 тыс. душ. Губернии возглавляли назначенные правительством губернаторы. Подчинявшиеся непосредственно императрице, наиболее важные губернии по 2-3 объединялись под властью генерал-губернатора. Генерал-губернаторы назначались и в столицы. Губернские учреждения были основаны на разделении административных, финансовых и судебных функций. Общими делами губернии руководило губернское правление. Финансами занималось Казенная палата. Судебными инстанциями становились Палаты уголовного и гражданского суда, Верховный земский суд и Совестный суд, в уездах - Нижний земский суд. Судебная система была сословной. Уездом управлял капитан-исправник. Город управлялся городничим, назначенным правительством, и делился на части во главе с частным приставом и кварталы во главе с надзирателем. Центр тяжести в управлении перемещался на места. Коллегии, таким образом перестали функционировать, за исключением Иностранной, Военной и Адмиралтейской.
Дальнейшим актом об укреплении положения Российского дворянства стал так называемый «Наказ», написанный Екатериной II в 1767 году, развивал положения Манифеста Петра III «О даровании вольности Российскому дворянству». В нём говорилось о том, что дворянское сословие имеет «естественное», данное по факту рождения, право быть элитой общества.
В 1785 году была издана «Жалованная Грамота на права, вольности и преимущества благородного Российского дворянства». В грамоте были значительно расширены привилегии дворянства: свобода от обязательной военной и гражданской служб, уплаты податей, право на владение крепостными крестьянами и земельными недрами в пределах своих владений. Дворяне могли организовывать мануфактуры, заниматься промышленным производством и торговлей, освобождались от постоя войск. Грамота состояла из вводного манифеста и четырёх разделов (92 статьи). В ней устанавливались:
Принципы организации местного дворянского самоуправления.Личные права дворян.Порядок составления родословных гражданских книг.