На загальносвітовий процес залучення жінок у політику вплинув феміністський рух «який ставив завдання домогтися надання жінкам виборчих прав». У результаті основним мотивом жіночого лідерства виявляється прагнення пробитися до політики. Це не дивно, оскільки політика тривалий час залишалася долею чоловіків. Адже у чоловічому світі основною цінністю була влада, тому прагнення пробитися до неї було одним з основних у русі за рівноправність чоловіків і жінок. Прорив жінок у політику був наслідком не тільки руху за рівноправність, але він обумовлений і «глибинними структурними змінами у соціумі та, насамперед, — значним збільшенням частки жіночої праці у суспільному виробництві». У трудову діяльність жінки втягнені були вдало, але це потягнуло за собою появу нових проблем: неоднакова з чоловіками оплата за рівноцінну працю, проблема «подвійної зайнятості», а отже, спроб вивільнитися з однієї зі сфер задіяності жінки (або родина, або кар'єра). У галузі політики це виявилося у більшій активності жінок у низових партійних організаціях.
Особливість місії проявилася в тому, що Тетчер змогла відчути необхідність зміни моделі попереднього розвитку Великої Британії. У поєднанні з її інтуїцією, вмінням орієнтуватися в ситуації — ці практичні навички дали світові феномен тетчеризму.
Загальновідома важливість психологічного фактора у формуванні стилю політичного лідерства, вплив якого взагалі багато в чому базується саме на цьому аспекті. Якщо говорити про особистісні характеристики Тетчер, то, як відомо, за нею закріпився титул «залізної леді».
Самій їй більше подобалося називати себе «політиком переконання», що ґрунтувалося на тому, що у своїй політиці вона, зазвичай, керувалася обставинами, але при цьому послідовно дотримувалась «генерального» неоліберального підходу. Взагалі їй притаманна цілеспрямованість, твердість. Опитування суспільної думки показували, що її поважали як політика, але не любили; британців дратували деякі її вчинки тільки через те, що вона була жінкою, чоловіку вони легше б пробачили це. Як приклад можна навести вирішення силовими методами Фолклендської кризи, чи її стиль ведення засідань кабінету міністрів, де вона звичайно брала ініціативу на себе. Якщо їй треба було домогтися проведення якого-небудь рішення без особливих ускладнень, вона викладала на самому початку свої позиції, чим забезпечувала потрібний результат. Багато говорили про авторитарний стиль її керування партією (хоча і до того прем'єр у консерваторів відігравав авторитарну роль) і країною. Це може підтвердити приклад її відносин із кабінетом міністрів, де вона тримала тільки тих, хто був їй потрібний у даний момент і часто усувала міністрів навіть без пояснення причин, результатом чого з'явилася найбільша кількість перестановок у кабінеті, який вона очолювала. У своїх промовах та інтерв'ю вона знову ж займала наступальну позицію. При цьому їй не можна відмовити у таких притаманних жінкам характеристиках, як гнучкість, інтуїція; часто кажуть, вона інстинктивно відчувала розвиток ситуації. Те, що вона жінка, автоматично працювало на неї, чим вона вміла користуватись. Попри те, що Тетчер віддавала перевагу, щоб у ній бачили не жінку, а політика, вигідною була хоча б та обставина, що міністри — чоловіки, а прем'єр — жінка. Кожен британець вважається джентльменом, якому складно сперечатися із жінкою, тим більше привселюдно.
Маргарет Тетчер як політичного лідера наділяють характеристиками мужності, твердості, цілеспрямованості тощо. У той час, як для жіночого стилю загалом властиві м'якість, поступливість, уміння йти на компроміси, пошук найбільш прийнятної для всіх лінії поводження у політиці. Причиною даного протиріччя є, очевидно те, що Тетчер часто доводилось бути першою: перша жінка — голова консервативної асоціації студентів в Оксфорді, перша жінка — міністр тіньового кабінету консервативної партії, лідер опозиції, прем'єр-міністр. І хоча зараз жінка в політиці вже не рідкість, як і жінка — лідер, прем'єр-міністр, усе-таки це ще не повсякденне явище. Жінки своєю більшістю значно активніші у низових партійних організаціях; якщо ж жінка пробивається до вершин політики, зазвичай вона змушена виявляти удвічі більшу активність, рішучість і цілеспрямованість, ніж чоловік, щоб довести свою компетенцію у цій сфері. Виявившись на такому рівні влади, вона не тільки починає діяти відповідно до чоловічого стандарту поводження, а характеристики твердості, десь навіть жорстокості стають для неї більш прийнятними, їй властивими. Хоча останнім часом гається визначена тенденція до пом'якшення жіночого стилю політичного лідерства у зв'язку з тим, що жінці стало легше стати до політики.
Подробнее - на -
Объяснение:
Исторические свидетельства дают основание утверждать, что, начиная со II века до н. э., протомонгольские народы (хунну, сяньби, кидани) были знакомы с буддизмом[1]. На территории Иволгинского городища в хуннском захоронении найдены остатки буддийских чёток.
В начале XVII века тибетский буддизм из Монголии проник на север к бурятскому населению Забайкалья. Первоначально был рас среди этнических групп, вышедших незадолго до этого из Халхи — цонголов, сартулов, хатагинов; в конце XVII — начале XVIII века буддизм рас на территории всего Забайкалья. Вторая линия пришла непосредственно из Тибета, из монастыря Лабранг Трашикьил.
Объяснение:
Столетняя война 1337—1453 гг., война между Англией и Францией. Осн. причины войны: стремление Франции вытеснить Англию с юго-запада страны (провинция Гиень) и ликвидировать этот последний оплот английской власти на франц. тер., а Англии — упрочиться в Гиени и вернуть утраченные ранее Нормандию, Мен, Анжу и др. франц. области. Англо-французские противоречия осложнялись соперничеством из-за Фландрии, формально находившейся под властью франц. короля, но фактич. независимой и связанной торг, узами с Англией (англ, шерсть была основой сукноделия во Фландрии). Поводом к войне послужили притязания англ, короля Эдуарда III на французский престол. На стороне Англии выступили герм, феодалы и Фландрия. Франция заручилась поддержкой Шотландии и рим. папы. Англ, армия в основном была наёмной, находилась под командованием короля. Её основу составляли пехота (лучники) и наёмные рыцарские отряды. Основой франц. армии было феод, рыцарское ополчение (см. Рыцарское войско).
Первый период С. в. (1337-1360) характеризовался борьбой сторон за Фландрию и Гиень. В Слёйсском морском сражении 1340 англичане нанесли франц. флоту тяжёлое поражение и завоевали господство на море. В авг. 1346 в битве при Креси они добились превосходства на суше, а в ходе 11-мес. Осады овладели мор. крепостью и портом Кале (1347). После почти 10-летнего перемирия (1347—55) англ, армия развернула успешное наступление по овладению юго-западом Франции (Гиень и Гасконь). В сражении при Пуатъе (1356) франц. армия вновь была разгромлена. Непомерные налоги и поборы, установленные англичанами, и царившая в стране разруха стали причиной восстаний франц. народа — Парижское восстание под руководством Этьена Марселя 1357—58 и Жакерия (1358). Это вынудило Францию подписать в Бретиньи (1360) мирный договор на чрезвычайно тяжёлых условиях — передача Англии земель к югу от Луары до Пиренеев.
Второй период С. в. (136 9—8 0). Стремясь ликвидировать завоевания Англии, король Франции Карл V (правил в 1364—80) реорганизовал армию и упорядочил налоговую систему. Франц. рыцарское ополчение было частично заменено наёмными пех. отрядами, созданы полевая арт-я и новый флот. Главнокоманд. армией (коннетаблем) был назначен талантливый военачальник Б. Дгогск-лен, получивший широкие полномочия. Используя тактику внезапных нападений и пар-тиз. войны, франц. армия к концу 70-х гг. постепенно оттеснила англ, войска к морю. Успеху воен. действий применение франц. армией арт-и. Сохранив ряд портов на побережье Франции (Бордо, Байонна, Брест, Шербур, Кале) и часть франц. тер. между Бордо и Байонной, Англия в связи с обострившейся обстановкой внутри страны (см. Уота Тайлера восстание 1381) заключила перемирие с Францией, в к-рой также начались нар. волнения.
Третий период С. в. (141 5—2 4). Воспользовавшись ослаблением Франции, вызванным обострением внутр. противоречий (междоусобная война феод, группировок — бургундцев и арманьяков, новые восстания крестьян и горожан), Англия возобновила войну. В 1415 в сражении при Азенкуре англичане нанесли поражение французам, с вступившего с ними в союз герцога Бургундского овладели Сев. Францией, что вынудило Францию подписать 21 мая 1420 в Труа унизительный мирный договор. По условиям договора Франция становилась частью объединённого англо-франц. королевства. Англ, король Генрих V объявлялся правителем Франции на правах регента, а после смерти франц. короля Карла VI получал права на франц. престол. Однако в 1422 внезапно скончались и Карл VI и Генрих V. В результате обострившейся борьбы за королевский престол (1422—23) Франция оказалась в трагическом положении: расчленённой, разграбленной захватчиками. Население на тер., занятой англичанами, было задавлено налогами и контрибуцией. Поэтому для Франции война за королевский престол переросла в национально-освободит. войну.