Когда началась война Александр Сергеевич Ягодин жил в Кондратьеве. Он и еще четверо парней в возрасте семнадцати лет отправились добровольцами на войну. Воевал в разведке. Когда прокуратура узнала, что они добровольно сбежали на фронт, то их разыскали, и вернули назад. К этому времени у них была налажена бронь, а войну так и не объявляли. Александр Сергеевич участвовал в боях под Ржевом. Бойцы героически проявили себя в бою и не допустили того, чтобы фашисты захватили Москву. Победа над фашистами далась нелегко, погибло много солдат, но бой был выигран. В этом тяжелом бою Александра Сергеевича сильно ранило. По словам Александра Сергеевича это был самый тяжелый и кровавый бой, о котором он вспоминает со слезами на глазах. После возвращения с госпиталя он опять попал в разведку. Там где он воевал, было два взвода, благодаря грамотному командованию старшины их взвод всегда возвращался в полном составе и секретной информацией, а второму все время не везло. Для подтверждения информации необходимо было захватить в плен двух немцев. В отряде у Александра Сергеевича воевал немец он перешел на сторону СССР сразу же посте того как началась война. Он был хорошим солдатом и это лишний раз доказывает, что «хороший человек» всегда остается «хорошим человеком» и его выбор не зависит от национальности.
Криза середньовічного світобачення, а також хід соціокультурних процесів пізнього Середньовіччя призвели до якісних зрушень у європейській культурі. Ці зрушення були пов'язані зі зростанням значення та авторитету міст, збільшенням їх питомої ваги та значення як в економіці, так і в духовному житті суспільства. У XIV—XV ст. міста стали центрами торгівлі, виробничої діяльності, освіти, науки, духовних пошуків. Вони — осередки формування нового погляду на світ, на людину, її можливості. Яскравим свідченням того було мореплавство, де зростав інтерес та вироблявся смак до далеких морських експедицій, в умовах яких людина все більше проявляла свою автономність і дослідницькі можливості. Посилювалася критика ортодоксальної релігійної догматики, особливо в аспекті її розходження з реальною практикою суспільства, життям і діяльністю представників кліру. Усі ці процеси в особливо концентрованому вигляді проявилися в Італії XIV—XV ст., де й виникло явище Відродження.
Донині в науці точиться дискусія щодо того, куди віднести епоху Відродження: вважати її завершальним етапом Середньовіччя чи першим акордом епохи Нового часу? Річ у тім, що Відродження несе в собі риси, які споріднюють його як із Середньовіччям, так і з Новим часом. З одного боку, Відродження не відкидає вихідних положень християнського світобачення, а лише змінює у ньому акценти (щоправда, іноді досить радикально), а з іншого — тут розвиваються деякі явища суспільного життя, які повною мірою розгорнулися у наступну історичну епоху. Тому велика кількість дослідників історії та культури вважає добу Відродження перехідною епохою. Зовнішньою ознакою і приводом до назви епохи послужило масове захоплення у той час античною культурою та літературою, які на певний момент постали для культурного загалу як неперевершені зразки людського самовиявлення. Але при всьому тому діячі епохи розуміли, що повернутися у минуле неможливо. Що ж тоді відроджували в зазначену епоху? Певною мірою, безперечно, античну культуру, але ще більше — погляд на світ, не обмежений санкціями влади чи Церкви, а орієнтований на виявлення всієї повноти життєвих проявів людини. Саме такий погляд діячі Відродження знаходили і цінували в античності.
