Галицько-волинський князь Данило Романович був одним з найвидатніших полководців
свого часу [1]. Практично все життя провів у сідлі з мечем в руках його син Лев Данилович
„…князь думен и хоробор на рати, немало бо показа мужьство свое во многых ратех” [2],
„…винахідник машин для здобування фортець” [3] – відданий соратник та спадкоємець традицій
батька [4]. Данило Романович рано зіткнувся з монгольським військом як учасник знаменитої битви
на р. Калці 31.05.1223 р., де два монгольські тумани, очолені блискучими полководцями – Джеббенойоном та Субудай-багатуром, які були послані у стратегічну розвідку, – розгромили по частинах
війська руських князів, чисельність яких перевищувала чисельність монголів. Напевно з цієї битви
князь Данило Романович виніс впевненість в тому, що монголів можна перемагати, але для цього
потрібна серйозна підготовка. Тому, на відміну від більшості інших князів, Данило Романович і
його оточення відразу ж зайнялося вивченням противника, його сильних і слабких сторін.
Монгольська навала була страшним ударом, який зруйнував більшість земель Русі [5]. На час
вторгнення на Русь монгольська армія увібрала у себе досягнення китайської, тангутської,
чжурдженської військової науки, додавши до цього залізну дисципліну і чітку організацію війська
та рішучість його вождів. Підпорядкованість єдиному командуванню, можливість концентрації сил
у потрібному місці, а також висока індивідуальна виучка та майстерність воїнів, насиченість армії
найновішою технікою, передусім метальними машинами, включаючи мобільні, давали беззастережну перевагу монголам над військами руських князівств.
Основою вiйська Княжої доби була постiйна княжа дружина, складена з професiоналiв, якi за
свою службу отримували бенефiцiї та земельнi лени. Служба була для них спадковою, починали її з
“детських” i “отрокiв”, потiм ставали “гридями” i “боярами”. Служба у княжiй дружинi давала
можливiсть зробити адмiнiстративну i полiтичну кар’єру. I самi князi, судячи з розповiдi про першу
битву київського князя Святослава Iгоревича, навчаючись з дитинства у своїх пестунiв вiйськової
справи, проходили через нижчi ступенi лицарської науки (з “детських” переходили у “отроки” та
“гридi”).
Дружинники були важкоозброєними кiнними лицарями. Чисельність княжої дружини не була
великою: залежно вiд розмiрiв i потуги князiвства дружина могла мати вiд кiлькох десяткiв до
кiлькох сотень воїнiв. Бiльшi дружини дiлилися на “стяги” (хорогви). Бойовий знак – “стяг” давав
орiєнтацiю на полi бою бiйцям одного пiдроздiлу, що за однакових доспiхів не було легким. Так, в
битвi на р. Рутi 1151 р. кияни мало не вбили свого князя Iзяслава Мстиславовича, прийнявши його
за Ольговича. Той же князь Iзяслав Мстиславович у 1154 р. в битвi пiд Теребовлею виставив
захопленi галицькi стяги i галицькi дружинники, якi поверталися пiсля переслiдування волинських
полкiв, потрапили в руки киян.
У XIII ст. вiйська князiв (як князiв земель, так i удiльних князiв) складались з дружини та
“списiв” – дружин васалiв. “Спис” (початково “копье”, “копие”, “kopie” – польськ.) вперше
вiдмiчений лiтописом пiд 1153 р., згадується ще в ХVI ст. (пiд 1500 р. вже як “списсы”) [6]. Полк,
який мав у своєму складi 900 “списiв”, налiчував трохи бiльше 7000 бiйцiв [7]. Враховуючи це i за
Объяснение:
