У наслідок революції 1917 – 1920-х рр. в основній частині України встановилася принесена на багнетах із Росії державність однопартійного, тоталітарного типу, яку, однак, можна розглядати як компроміс між пробудженими українськими національними і російськими окупаційними силами. Уже в 20-х роках ця чужа українському народові влада змусила виїхати за кордон, репресувала або фізично винищила всіх власників, підприємливих людей, усіх членів українських політичних і громадських організацій (у тому числі й Української комуністичної партії – “боротьбистів”), усіх чиновників Української Народної Республіки, тобто національну, ще нечисленну, провідну верству. Але, щоб утриматися в Україні, партія більшовиків, у якій українці становили мізерну меншість, мусила рахуватися з потужним наростанням національних сил, тому підтримала політику коренізації, тобто українізації. Формувалася течія націонал-комунізму (Микола Скрипник, Микола Хвильовий, Олександр Шумський). Переконавшись, що процес стає неконтрольованим і загрожує формуванням модерної української нації та створенням самостійної української держави, яка, безперечно, швидко відмовилася б від чужого їй тоталітарного режиму, а закамуфльованій під СРСР Російській імперії – остаточним розпадом, російські окупаційні сили з 1929 року перейшли в рішучий наступ проти українства як такого. Теза Й. Сталіна, що українська інтеліґенція не заслуговує довір’я, означала на практиці тотальне фізичне винищення в 30-х роках нової української еліти, що формувалася вже переважно в лоні Комуністичної партії (більшовиків) України та Української Автокефальної Православної Церкви. Початок винищенню було покладено “справою СВУ” – цілком сфабрикованої Головним Політичним Управлінням “Спілки визволення України”. Оскільки український етнос з його волелюбністю, приватновласницькою психологією та глибокою релігійністю взагалі не годився для створення “єдиного радянського народу – будівника комунізму”, то обезголовлення нації було доповнене (під виглядом “розкуркулення”) ще й ліквідацією кращої частини українського селянства. Масовий спротив колективізації був зламаний штучно викликаним голодом. Унаслідок масового винищення й депортації корінного українського населення на Схід (а під час Другої світової війни й на Захід) та масового “доприсєлєнія” (це тодішній офіційний термін) на його місце чужорідного населення – носія тоталітарної ідеології, генофонд українського народу – носія демократичного, волелюбного, християнського світогляду – був тяжко підірваний і значно змінений у гірший бік. Адже винищувався найкращий елемент. Проте мусимо погодитися, що українці як нація, за висловом Мирослава Мариновича, теж мають на собі “гріх комунізму” і тяжко його покутують.
В наше время многие современные люди практически не могут обходится без Интернета. В какой - то мере, я тоже отношусь к их числу. Интернет - это как огромная Всемирная библиотека. С его я могу найти ответ на любой интересующий меня вопрос, "побывать" в Космосе, изучать самостоятельно иностранные языки. Более того, всемирная сеть даёт нам шанс общаться со своими друзьями и близкими, даже находясь за сотни километров друг от друга. Только подумайте, сейчас, чтобы увидеться с человеком, нужно только "щёлкнуть" несколькими клавишами на клавиатуре и запустить программу на компьютере! Это удивительно! В заключении хочется сказать, что Интернет - это прекрасное место, источник многих знаний, но, разумеется, им надо пользоваться рационально.
Во второй половине XVIII в. феодально-крепостническая система в России стала подтачиваться ростом капиталистических отношений. Проникновение товарного производства в сельское хозяйство ускоряло имущественное расслоение крестьянства, особенно в оброчных районах. Сотни тысяч разоренных крестьян порывали связи с землей и искали заработка в неземледельческих промыслах. Этим самым для крупной промышленности создавался рынок труда и другие условия для развития капиталистической мануфактуры. Ярким показателем начинавшегося разложения крепостнического строя было стремление части помещиков ввести сельскохозяйственные улучшения, а также заняться торгово-промышленной деятельностью. Это свидетельствовало о том, что традиционные приемы организации хозяйства и эксплуатации труда требовали существенных изменений. 1. Сельское хозяйство Сельское хозяйство в этот период, как и раньше, оставалось основой экономики страны, а сельские жители преобладали в составе населения (к концу века в городах проживало около 4 %).
У наслідок революції 1917 – 1920-х рр. в основній частині України встановилася принесена на багнетах із Росії державність однопартійного, тоталітарного типу, яку, однак, можна розглядати як компроміс між пробудженими українськими національними і російськими окупаційними силами. Уже в 20-х роках ця чужа українському народові влада змусила виїхати за кордон, репресувала або фізично винищила всіх власників, підприємливих людей, усіх членів українських політичних і громадських організацій (у тому числі й Української комуністичної партії – “боротьбистів”), усіх чиновників Української Народної Республіки, тобто національну, ще нечисленну, провідну верству. Але, щоб утриматися в Україні, партія більшовиків, у якій українці становили мізерну меншість, мусила рахуватися з потужним наростанням національних сил, тому підтримала політику коренізації, тобто українізації. Формувалася течія націонал-комунізму (Микола Скрипник, Микола Хвильовий, Олександр Шумський). Переконавшись, що процес стає неконтрольованим і загрожує формуванням модерної української нації та створенням самостійної української держави, яка, безперечно, швидко відмовилася б від чужого їй тоталітарного режиму, а закамуфльованій під СРСР Російській імперії – остаточним розпадом, російські окупаційні сили з 1929 року перейшли в рішучий наступ проти українства як такого. Теза Й. Сталіна, що українська інтеліґенція не заслуговує довір’я, означала на практиці тотальне фізичне винищення в 30-х роках нової української еліти, що формувалася вже переважно в лоні Комуністичної партії (більшовиків) України та Української Автокефальної Православної Церкви. Початок винищенню було покладено “справою СВУ” – цілком сфабрикованої Головним Політичним Управлінням “Спілки визволення України”.
Оскільки український етнос з його волелюбністю, приватновласницькою психологією та глибокою релігійністю взагалі не годився для створення “єдиного радянського народу – будівника комунізму”, то обезголовлення нації було доповнене (під виглядом “розкуркулення”) ще й ліквідацією кращої частини українського селянства. Масовий спротив колективізації був зламаний штучно викликаним голодом. Унаслідок масового винищення й депортації корінного українського населення на Схід (а під час Другої світової війни й на Захід) та масового “доприсєлєнія” (це тодішній офіційний термін) на його місце чужорідного населення – носія тоталітарної ідеології, генофонд українського народу – носія демократичного, волелюбного, християнського світогляду – був тяжко підірваний і значно змінений у гірший бік. Адже винищувався найкращий елемент. Проте мусимо погодитися, що українці як нація, за висловом Мирослава Мариновича, теж мають на собі “гріх комунізму” і тяжко його покутують.