ПРАБАТЬКІВЩИНА СЛОВ’ЯН (за мовними даними) — територія, яку займали давні слов’яни, носії праслов’янської мови, в часи до їх розселення по історично засвідчених місцях проживання. Питання це є складним і загальноприйнятого розв’язання не має. Воно вирішується гол. чин. на основі лінгв. даних, оскільки окр. ареали пам’яток матеріальної культури і палеоантропол. залишків здебільшого не збігаються з межами тер. поширення відповід. мов. Разом з тим самі по собі лінгв. дані не можуть забезпечити формулювання остаточних висновків про територію П. с., необхідно враховувати також відомості археології, історії, антропології, етнографії та ін. З лінгв. даних найважливіше значення для висвітлення питання про П. с. має топоніміка (зокрема гідроніміка), давні лекс. запозичення в праслов’ян. мову з ін. мов і в ін. мови з праслов’янської та результати реконструкції структур. елементів праслов’ян. мови в їх відношенні до елементів ін. індоєвроп. мов, а коли йдеться про одиниці лекс. складу, — також у їх ролі позначень природ. реалій, здавна специфічних для певних територій. З часом П. с. не залишалася незмінною, вона переміщувалася й розширювалася, її найдавніша територія знаходилася там, де ранні праслов’яни (не пізніше серед. І тисячоліття до н. е.) виділялися з-поміж сусідніх з ними предків ін. індоєвроп. народів — прабалтів, прагерманців та ін. Це могло мати місце в пд.-сх. частині Центр. Європи, можливо, в серед. Подунав’ї або в пн. Прикарпатті. На наступному етапі відбулося, очевидно, значне переміщення П. с. у пн. напрямі приблизно до верхів'я р. Прип'яті. Звідси почалося поширення праслов'ян на сх. до Дніпра (можливо, спочатку по території північніше Прип'яті з наступним переміщенням на пд. по правобережжю Дніпра і на зх. до Вісли та Одера). В 6 ст. звідси почалося масове розселення слов'ян через Наддністрянщину і Карпати на Балкани. У 9 ст. слов'яни займали вже значну територію в Сх. і Центр. Європі від Адріатичного й Егейського морів до Балтійського м. і Ладозького оз. та від правобережжя Ельби (Лаби) до лівобережжя Дніпра. Див. також Слов'янські мови.
В христианском храме прославляется триединый Бог Иисус Христос, открывший и указавший путь верующим в Царство Небесное.Как правило, православные храмы имеют три входа: главный (западный, противоположный алтарю), северный и южный. Все церковное здание делится на алтарь, собственно храм и притвор. Алтарь отгорожен от собственно храма иконостасом, доходящим в большинстве случаев до потолка. В алтаре находятся престол и жертвенник. В алтарь ведут Царские врата (центральные), а также северные и южные двери.
Но фактически власть находилась в рук султана Касыма.
Став ханом, Касым укрепил экономичен и политическое положение, расширил территорию ханства.
Бабур писал, что хан Касым крепко держал власть в ханстве в своих руках, ему полностью подчинялись султаны и беки.
Хан Касым в короткое время мог созвать конное войско в 300 тысяч всадников.
Историк Мухаммед Хайдар Дулати подчеркивал могущество казахского хана Касыма: «Он распространил свою власть над Дешт-и-Кыпчаком. Подданных у него более миллиона человек. После Джучи- хана в этом юрте (на этой земле) не было хана более могущественного, чем он».
М.Х.Дулати также писал, что войско хана Касыма насчитывает 300 тысяч воинов.
Собрав и систематизировав обычное право казахов, хан Касым издал свод законов «Касым ханныц к,аск,а жолы» («Проторенный путь хана Касыма»).
Внутренняя политика
В период правления хана Касыма окончательно стали формироваться основные районы единой этнической территории казахов.
На юге границы ханства охватили Присырдарьинский регион и города в Туркестанском регионе.
На юго-востоке - основную часть Жетысу, поймы рек Чу, Талас, Каратал, Или.
На севере и северо-востоке казахские границы простирались от гор Улытау и озера Балхаш, до отрогов Каркаралинских гор.
На севере-западе - до реки Жайык (Урал).
Политико-админимистративным и торгово-экономическим центром был Сыгнак.
С вхождением в состав Казахского ханства города Туркестан, он стал его столицей.
Хан Касым правил ханством из Туркестана.
В последние годы жизни хан Касым правил ханством из Сарайчика.
Сохранились исторические факты о связях хана Касыма с русским царем Иваном III
Он развивал торговые отношения со среднеазиатскими ханствами, народами Поволжья, Сибирским ханством и Россией.
В зависимости от создававшихся ситуаций, проводил гибкую и дальновидную внутреннюю и внешнюю политику.
Внешняя политика
В результате кризиса в Ногайской Орде многие племена, кыпчаки, канглы перешли к Касым хану.
Отношения с Могулистаном были построены на дружественносоюзнической основе.
Западный Могулистан* в этот период превратился в арену междоусобиц и жестокой войны с узбеками в Фергане. Могульский хан Саид предложил организовать совместный поход на Ташкент, но Касым отказался, сославшись на необходимость подумать о зимовках, так как сбор и построение войска в это время неосуществимы.
Саид вторгся в Кашгарию.
Так Касым окончательно утвердил свое господство в Семиречье.
Со времени правления Касыма Северное Жетысу уже фактический не входило в состав Могулистана.
Иссык-Кульский регион стал владением кыргызов. Перекочевавшие с берегов Енисея, кыргызы смешались с местными тюркоязычными племенами и получили название «кыргызы».
Власть Касыма на кыргызов не распространялась.
Переселение хана Могулистана Саида в 1514 г. в Восточный Туркестан, после поражения от кыргызов сформировало условия для усиления власти Касыма в Жетысу.
Касым наладил отношения с русским царем Иваном III.
