Визрівання передумов скасування кріпацтва. Скасування кріпацтва в Західній та Східній Україні. Економічний розвиток у пореформений період
Наприкінці ХVІIІ ст., після поділу Польщі, більша частина українських земель увійшла до складу Російської імперії. Східна Україна тих часів поділялася на такі частини: Лівобережжя (Чернігівська і Полтавська губернії), Правобережжя (Київська, Подільська і Волинська губернії), Слобожанщина (Харківська губернія) та Новоросія (південна, або степова, частина, Катеринославська, Херсонська та Таврійська губернії). Кожна з цих частин мала свої особливості в розвитку економіки. Так, на Лівобережжі та Слобожанщині переважали дрібні та середні поміщицькі господарства, які використовували працю кріпаків, що гальмувало розвиток капіталізму. На Правобережжі та в Степовій Україні переважали великі латифундії; ця обставина сприяла розвитку капіталістичних відносин. Особливо це стосується Степової України, де був найнижчий процент кріпаків. Перед реформою 1861 p. він становив у Правобережній Україні, де кріпацтво існувало з давніх часів, 58% загальної кількості населення, в Лівобережжі — 35%, у Південній Україні — 25%; пересічно по всій Україні 40% населення становили покріпачені селяни. Найменше їх було в Таврійській губернії — 6%.
У першій половині XIX ст. тривав процес розкладу пануючих феодально-кріпосницьких відносин і розвитку капіталістичних відносин. Розвивалася промисловість, зростала кількість міст і міського населення, розвивався внутрішній ринок, розширювалися зв’язки із зовнішнім ринком — усе це збільшувало попит на товарну сільськогосподарську продукцію. Поміщики дедалі більше втягувалися в товарно-грошові відносини: вони збільшують посівні площі, знеземлюють селян, розширюють урочну систему, купують свій більш досконалий сільськогосподарський реманент. Деякі поміщики намагалися раціоналізувати своє господарство: переймали досвід передових господарств, запровадили досягнення агрономії і агротехніки, переходили до багатопілля, застосовували найману робочу силу. Проте більшість їхніх спроб закінчувалася невдало.
Намагаючись підвищити прибутковість господарств, поміщики розширювали посіви технічних культур: коноплі, тютюну, льону. З 20-х років ХІХ ст. починають культивувати посіви цукрових буряків. Це було дуже вигідно: десятина землі, засіяна цукровими буряками, давала прибуток у чотири рази більший, ніж десятина пшениці.
У поміщицьких маєтках розводили коней, велику рогату худобу, овець. Особливу увагу приділяли вирощуванню тонкорунних овець. У 1850 р. в Україні налічувалося близько 10 млн голів овець, з них майже половина тонкорунних.
Збільшувало прибутки поміщиків і промислове підприємництво. В маєтках будувались гуральні. Горілку продавали на місці і вивозили. Поміщики відкривали власні шинки, деякі з них мали до 20 шинків і більше. З 20-х років ХІХ ст. поміщики почали будувати цукрові заводи. Проте і в цукроваріння, і в суконну промисловість почав пробиватися купецький капітал.
Объяснение:
к середине xi в. в рассматриваемом регионе произошёл ряд важных перемен. властвовавшие на протяжении столетия в «дикой степи» печенеги и торки, ослабленные борьбой с соседями — русью и византией, не сумели остановить вторжение на причерноморские земли пришельцев из алтайских предгорий — половцев, именуемых также куманами. новые хозяева степей разбили врагов и заняли их кочевья. однако им пришлось принять на себя и все последствия соседства с соседними странами. долгие годы столкновений восточных славян со степными кочевниками выработали определенную модель отношений, в которую были вынуждены вписаться и половцы.
между тем, на руси стартовал процесс распада — князья начали вести активную и безжалостную борьбу за уделы и прибегать при этом к сильных половецких орд для борьбы с конкурентами. поэтому появление новой силы в причерноморье стало тяжелым испытанием для жителей руси.
соотношение сил и военная организация стороно половецких воинах известно не столь много, однако их военную организацию современники считали довольно высокой для своего времени. основной силой кочевников, как и у любых степняков, были отряды легкой кавалерии, вооруженной луками. половецкие воины, помимо луков, имели также сабли, арканы и копья. богатые воины носили кольчуги. по всей видимости, половецкие ханы имели и собственные дружины с тяжелым вооружением. известно также (со второй половины xii века) о применении половцами тяжелых самострелов и «жидкого огня», заимствованных, возможно, у китая ещё со времен жизни их в районе алтая, либо в более поздние времена у византийцев (см. греческий огонь). половцы использовали тактику внезапных нападений. они действовали, в основном, против слабо защищенных деревень, но редко атаковали укрепленные крепости. в полевом бою половецкие ханы грамотно разделяли силы, использовали летучие отряды в авангарде для завязки боя, которые затем подкреплялись атакой основных сил. таким образом, в лице куманов князья столкнулись с опытным и умелым противником. не зря давний враг руси — печенеги были наголову разбиты половецкими войсками и рассеяны, практически перестав существовать.
тем не менее, русь имела огромное превосходство над своими степными соседями — по подсчетам , население государства составляло в xi веке уже свыше 5 миллионов жителей, кочевников же было несколько сот тысяч[1] успехи половцев были обусловлены, прежде всего, разрозненностью и противоречиями в стане их противников.
войско по своей структуре в эпоху раздробленности значительно изменилось по сравнению с более ранним периодом. теперь оно состояло из трех основных частей — княжеской дружины, личных отрядов аристократов-бояр и городских ополчений. военное искусство стояло на довольно высоком уровне.
