Перші згадки у писемних джерелах про ранньослов’янські племена зустрічаються у творах римських вчених І—П ст. н.е. Плінія Старшого, Тацита, Птолемея, де слов’яни фігурують під назвою венеди (венети). За цими знахідками вчені зробли висновок, що територія розселення слов’ян безпосередньо прилягала до Балтики. Йордан сповіщає, що у VI ст. вже існувало три гілки слов’ян: венеди (басейн Вісли), анти (Подніпров’я) і склавини (Подунав’я). Першопоштовхом процесу розселення східних слов’ян стало переміщення готів з Прибалтики до Причорномор’я. Готські племена, що осіли у пониззі Дніпра, отримали назву остготи, а ті, які зосередилися між Дністром та Дунаєм, — вестготи. У 375 p. готів перемогли гуни, частково їх підкоривши і витіснивши з Причорномор’я. Гуни створили між Доном і Карпатами могутню державу, на чолі якої став Аттіла. Про силу цього державного утворення свідчать вдалі походи гунів у Східну Римську імперію. Проте після кількох поразок від римлян та їхніх союзників, смерті у 451 p. Аттіли гунська держава поступово втрачає силу і розпадається. Ці історичні події суттєво вплинули на долю слов’янства. Відчувши, що гуни вже не становлять серйозної небезпеки, не перешкоджають міграції, слов’яни, починаючи з V ст., великим потоком вирушили у візантійські землі. Починаючи з 527р., походи антів на Константинопіль стають регулярними, що свідчить про могутність антського племінного союзу. Наприкінці VII ст. слов’яни майже повністю оволоділи Балканським півостровом, проникли до Малої Азії.
Объяснение:
Докорінною причиною утворення держави у східних слов'ян як і у всіх інших народів, було виникнення соціально неоднорідного суспільства, тобто суспільства з приватною власністю, майновою нерівністю, соціальним розшаруванням. Посилення руху населення (в ході торговельних зв'язків, воєн, переміщення сільського населення у міста), наростання соціальної напруженості переросли регулюючі функції роду і вимагали принципово нового регулятора - публічної влади з потужним апаратом примусу, підкріпленим ідеологічною системою.
Объяснение:
Хлеб выпекался в печах, которые могли иметь свои особенности у разных народов. Агулы пекли особый ажурный хлеб.
Из мясного горцы предпочитали баранину, затем - говядину. Конину ели очень редко, обычно в тех случаях, когда приходилось резать тяжелораненое животное. В пищу шло также мясо домашней птицы и дичи (зайца, косули, дикой козы, куропатки и др.). Изредка ели и голубиное мясо, поскольку считалось, что от этого улучшается зрение. Как правило, горцы ели свежее мясо осенью, когда резали скот, а также на свадьбе, поминках, всякого рода общественных мероприятиях и праздниках. В обычное время довольствовались мучной и молочной пищей. Мясо употребляли в основном вареное, вяленое на воздухе, сушеное и очень редко жареное. В целом, как в пище, так и в других делах горцы-мусульмане руководствовались понятиями халал (дозволенное) и харам (запрещенное, греховное). Неукоснительно соблюдалась традиция есть мясо только дозволенных животных, зарезанных по мусульманскому обряду, с молитвой, и у которых была спущена кровь. К примеру, охотничья добыча, если ее успела задушить собака, считалась уже оскверненной и не годной в пищу.
Рыбу и блюда из нее употребляли в основном жители приморских районов. Жители гор ели рыбу редко, хотя в их реках водились ценные сорта.
Молочные продукты (творог, сыр, масло, сметану) изготовляли из молока коров, коз, овец, буйволов. Вместо свежего молока в пищу предпочитали употреблять кислое (простоквашу, кефир, айран).