Тетчери́зм — політика консервативного правління Великої Британії на чолі з Маргарет Тетчер (1979–1990), що супроводжувалась приватизацією національних підприємств, монетаризмом у фінансово-економічній сфері, зменшенням фінансування освіти й охорони здоров'я.
Політика тетчеризму тісно пов'язана з соціально-економічними поняттями та категоріями неолібералізму та «шокової терапії». Поняття «тетчеризм», як і «рейганоміка», увійшло в економічну теорію, відображаючи нове розуміння економічної політики (у межах неолібералізму — концепції вільного, саморегулюваного управління господарською діяльністю).
Відповідно до своїх поглядів на політику та економіку, Тетчер виступала за зменшення рівня впливу держави на економіку, підтримку вільного ринку і підприємництва. Вона намагалась припинити, як їй здавалось, надмірне втручання держави в економіку, і домагалась цього шляхом приватизації державних підприємств і муніципального житла. Після правління Джеймса Каллагана, уряд дійшов висновку, що кейнсіанський підхід до керування попитом провалився, Тетчер відчувала, що економіка не самозбалансувалась і має потребу в нових фіскальних програмах, зосереджених на інфляції.
Вона почала економічні реформи з підвищення процентної ставки для уповільнення зростання грошової маси та уповільнення, у такий б, інфляції. Було зменшено бюджет та скорочено видатки на громадські програми, зокрема, на охорону здоров'я, освіту і будівництво житла. Вона також запровадила обмеження на друк грошей і законами обмежила діяльність профспілок.
В історії війн деякі битви вирішували долю поодиноких народів та держав на довгі десятиліття — а то і століття. До таких битв належить без сумніву і битва під Полтавою, яка вирішила долю не тільки Швеції і Московського царства, але також і України. Для України наслідком Полтавської катастрофи була московська військова окупація й щораз більше обмеження автономних прав Козацько-Гетьманської держави.
Лівобережна Україна 1709 року зазнає відчутного удару по своєму самоврядному статусу.
Полтавська битва мала далекосяжні наслідки і для всієї Європи. Шведський історик Петер Енґлунд зазначає:
Від дня Полтавської битви закінчився період шведського панування, Московське царство почало звільнятися від свого старого ворога, могутнього сусіда, який закривав вихід до Балтійського моря. Водночас, Полтавська битва стала колосальною катастрофою не тільки для Швеції, але й для Європи; вона зламала колишній баланс влади, — могутність після Полтави переходить від Швеції до Московського царства, яка міцніє і перетворюється у велику державу.
Первоначально, по инициативе Александра Михайлова, рассматривался вариант минирования Каменного моста, перекинутого через Екатерининский канал. Подрывники во главе с Николаем Кибальчичем изучили опоры моста, подсчитали необходимое количество взрывчатки. Но после некоторых колебаний от взрыва там отказались, поскольку не было стопроцентной гарантии успеха. Остановились на втором варианте — заложить мину под проезжей частью на Малой Садовой. Если мина по каким-либо причинам не взорвалась бы, то четверо народовольцев, находящихся на улице, должны были бросить в царскую карету бомбы. Ну, а если и после этого Александр II остался бы жив, то Желябов должен был прыгнуть в карету и заколоть царя кинжалом.
После покушения власти действовали чрезвычайно энергично. За короткое время в результате массовых полицейских акций петербургское ядро «Народной воли» было разгромлено. В этом огромную услугу жандармам оказал Николай Рысаков: одной из первых он выдал конспиративную квартиру на Тележной улице. При захвате этой квартиры покончил с собой Николай Саблин и была арестована Геся Гельфман. Затем всего за несколько дней были арестованы Николай Кибальчич, Тимофей Михайлов, Софья Перовская, Григорий Исаев, Николай Суханов, Аркадий Тырков, Елизавета Оловенникова, Иван Емельянов, Михаил Фроленко и ряд других активных деятелей революционного подполья. Из Петербурга сумели бежать лишь немногие участники тех событий.