Введение
История России второй четверти XVIII в. характеризовалась острой борьбой дворянских группировок за власть. По образному выражению В.О. Ключевского, период со смерти Петра I до воцарения Екатерины II получил название “эпохи дворцовых переворотов”: за это время шесть монархов занимали русский трон, получая его в результате сложных дворцовых интриг или переворотов при непосредственном участии гвардии. С 1725 по 1762 г. на российском престоле сменились семь человек, и В.О. Ключевский назвал этот период «эпохой дворцовых переворотов».
В этот период политику государства определяли отдельные группировки дворцовой знати, которые активно вмешивались в решение вопроса о наследнике престола, боролись между собой за власть, осуществляли дворцовые перевороты. Поводом для такого вмешательства послужил изданный Петром I, в 1722 г., Устав о наследии престола, который отменил прежний порядок наследования (от отца к старшему сыну) и установил, что государь волен сам назначать себе преемника. Но Петр этим уставом не воспользовался, умер 28 января 1725 г. Поэтому сразу же после его смерти между представителями правящей верхушки началась борьба за власть.
Решающей силой дворцовых переворотов была гвардия, привилегированная часть созданной Петром регулярной армии (это знаменитые Семеновский и Преображенский полки, в 30-е годы к ним прибавились два новых, Измайловский и Конногвардейский). Ее участие решало исход дела: на чьей стороне гвардия, та группировка одерживала победу. Гвардия была не только привилегированной частью русского войска, она являлась представительницей дворянского сословия, т.к. полки от офицеров до солдат в своем большинстве состояли из дворян.
На соціально-економічному розвитку України в другій половині XVII ст. позначилися наслідки війни. Входження її під протекторат Росії сприяло подальшому зростанню продуктивності сільськогосподарського виробництва, розвиткові ремесел, мануфактур, а отже, й зростанню міст як адміністративних та культурних центрів. З іншого боку, протягом другої половини XVII-XVIII ст. самодержавство поступово активізувало в Україні національно-колоніальну політику. Фактично відразу після Переяславської ради почалося підпорядкування гетьмансько-старшинської влади й місцевої економіки царському урядові, що завершилося ліквідацією в країні самобутнього суспільно-політичного устрою, монополізацією окремих галузей виробництва. Поступово в надрах феодалізму почали визрівати перші елементи буржуазних відносин, передусім у сільському господарстві. Розвивалося воно в Україні нерівномірно. Спершу галося відставання на Півдні, але невдовзі там значно розширилися посівні площі, і за виробництвом продукції він наздогнав Лівобережжя і Слобожанщину. Збільшення територій для посівів у другій половині XVII ст. і навіть у першій половині XVIII ст. відбувалося здебільшого за рахунок земель польських магнатів і шляхти, вигнаних з України під час визвольної війни 1648-1657 рр. Надалі угіддя в основному перерозподілялися. Так, наприкінці XVII ст. Петро І надав канцлерові Г. Головкіну маєток у лубенському полку на Лівобережжі. Головкін розширив володіння за рахунок землі, купленої у місцевих козаків. Лише в селах Добре, Ломнове і Топол він придбав до 2,5 четвертей земельних угідь. Аналогічно діяли й інші магнати. На Правобережжі та західноукраїнських землях з розвитком сільськогосподарського виробництва і пристосуванням господарств феодалів до потреб ринку також поступово розширювалися посівні площі, в основному за рахунок освоєння луків, чагарників, заболочених місцевостей, косогорів тощо. На півдні Волині наприкінці XVII ст. площі посівів зросли в багатьох фільварках. Продовжувалося культивування жита, пшениці, ячменю, проса, вівса, гречки тощо. Проте вже з другої половини XVII ст. поглиблювалася спеціалізація окремих сільськогосподарських районів. Так, на Лівобережжі та Слобожанщині здебільшого вирощували жито, на Півдні - пшеницю, зокрема арнаутку, яка користувалася великим попитом за кордоном. На півдні Волині протягом другої половини XVII і до середини XVIII ст. під пшеницю відводилося майже 20-25 % фільваркового озимого клину. Удосконалювався і обробіток ґрунту. Замість двопільної системи застосовували багатопільну, створюючи тим самим основу для раціонального ведення сільського господарства. Нововведення інколи проникали і в селянські господарства. Трипільна система в цей період запроваджувалася в основному за рахунок перелогів, переважала на Правобережжі, але ставала все більш масовою і на Галичині. Однак селяни інколи протягом кількох років сіяли на своїх ділянках одну й ту саму культуру, що виснажувало землі. На Півдні України найбільші прибутки забезпечувала перелогова система. У Карпатах орної землі було мало, тому землеробство зводилося переважно до городництва. В Україні розвивалося тваринництво, зокрема племінне конярство. Освоєння земель у Слобідській Україні розпочалося ще в XVI ст., але масового характеру воно набуло в перші десятиліття після війни 1648-1657 рр. Наприкінці ХУП ст. тут жило майже 100 тис українців і 20 тис росіян, тоді як на Лівобережжі - понад 1,5 млн осіб. Слобожанщина охоплювала територію Харківської області, східну смугу Сумської (до р. Сейм), північну смугу Донецької (до р. Бахмутка) та Луганської областей.
Объяснение:
Члены этих обществ сотрудничали с деятелями общественных движений в Польше, боровшихся за восстановление РП, а с ней и ВКЛ. Они ставили своей целью всеобщее просвещение и общественнные работы на благо Родины, коей для многих была Литва. Они были заинтересованы в изучении истории и культуры родного края (ВКЛ), в чем, собственно, этот патриотизм и заключался.