шляхетська демократія (пол. demokracja szlachecka) — політична система, що існувала в xvi -xviii століттях в королівстві польському, а після в речі посполитій. характеризується наявністю широких прав дворянства ( шляхти) в інні країною.
шляхетська демократія з певною часткою умовності являє собою варіант представницької демократії з тією різницею, що народом в речі посполитій вважалося не все населення, лише шляхта (в принципі, цей політичний режим можна назвати і олігархією). у той же час, річ посполита не була республікою (хоча і називалася річ посполита, тобто республіка), так як державу очолював довічно обраний монарх. право вибору монарха належало сейму — шляхетському представницькому зібранню. представництво сейму забезпечувалося участю в його складі депутатів від дрібніших зборів шляхти — земських сеймиків. депутати обиралися шляхтою певного регіону і отримували від сеймику інструкції, в яких прописувалося, як їм голосувати на вальному (загальному) сеймі. після закінчення загального сейму знову скликалися сеймики, на яких депутати звітували перед шляхтою ( реляційні сеймики).
по нешавських статутах 1454 сеймики отримали від короля казимира iv ягеллона широкі права на участь у загальнодержавних справах. до складу сейму входили король, члени посольської ізби та сенату. в посольській ізбі засідало 170 депутатів, обраних на сеймиках (предсеймових). сенат не був виборним органом і складався з членів королівського ради — панів радних. до них належали ряд вищих духовних і світських сановників. король вважався третім станом і скликав засідання. вальний сейм повинен був збиратися кожні два роки на термін шість тижнів.
шляхетська демократія. перехід до фільварково-панщинного господарства сприяв економічному й політичному посиленню шляхти. до того ж питома вага дворянства в загальній масі польського населення була значно вищою, ніж в інших європейських країнах. цими обставинами й пояснювалася політична активність польської шляхти та її інтерес до державних справ. на межі хv-хvі ст. у польщі завершилось оформлення станової монархії: у країні діяв двопалатний сейм. верхня палата — сенат — включала представників вищого духовенства та магнатів, зайнятих на високих державних посадах. до нижньої палати — посольської ізби — входили депутати, обрані на сеймиках — з'їздах місцевої шляхти. селяни та міста від участі в сеймі повністю усувались. головну роль у ньому дедалі більше перебирала на себе шляхта. сейм міг не тільки впливати на рішення короля, але навіть обмежувати його дії. у свою чергу, поведінка сейму залежала від позиції сеймиків. до того ж, хоч з xiv ст. у країні правили лише представники династії ягеллонів, королівська влада залишалася виборною. все це надавало своєрідності державному устрою польщі.
всередині дворянського стану, між можновладцями і шляхтою, точилася боротьба за вплив на короля. у 1530 р. вона вилилася у відкрите політичне протистояння. поштовхом до нього послужило те, що літній король сигізмунд і (1506-15-48), за наполяганням своєї дружини-італійки бони сфорца, провів обрання і коронацію їхнього дев'ятирічного сина сигізмунда августа. це суперечило традиції, адже нового короля можна було обирати лише після смерті його попередника. стало зрозуміло, що здійснено спробу замінити виборну монархію спадковою. обурена шляхта звинуватила сигізмунда і в порушенні законів, але далі цього не пішло.
сигізмунд ll август (1548–1572) продовжив лінію батька, через що між ним і шляхтою виник конфлікт. проте коли королю знадобилися гроші для ведення війни, а отримати їх він міг лише за згоди шляхти, монарху довелося піти на поступки. на подив усього сейму сигізмунд август з'явився на його засідання не в звичному для нього модному італійському, а в шляхетському вбранні. до того ж він звернувся до сейму польською мовою, а не латиною, як завжди. то були символічні ознаки зміни позиції короля, його прагнення домовитись зі шляхтою. результатом компромісу стало затвердження принципу обрання польських королів.
після смерті сигізмунда ii августа, останнього з династії ягеллонів, польським королем обрали французького принца генріха валуа (1573–1574). перед вступом на трон він заприсягcя не порушувати законів речі посполитої. король був зобов'язаний кожні два роки скликати сейм, не міг без його згоди оголошувати війну, укладати мир, видавати закони, скликати ополчення. відмова монарха від виконання своїх зобов'язань звільняла шляхту від покори йому. таке посилення позицій шляхти мало наслідком введення в дію принципу «вільного вето» (заборони). якщо хоча б один із депутатів сейму вимовляв: «не дозволяю», рішення не приймалось, навіть коли всі інші за нього проголосували. почалися постійні зриви в роботі сейму. нерідко траплялось, що депутати роз'їжджались по своїх маєтках, так нічого й не вирішивши. саме тоді стали казати, що польща тримається непорядком.
Война со Второй коалицией: заключительный этап (1800–1802). В момент государственного переворота 18 брюмера (9 ноября 1799), приведшего к установлению режима Консулата, Франция находилась в состоянии войны со Второй коалицией (Россия, Великобритания, Австрия, королевство Обеих Сицилий). В 1799 она потерпела ряд неудач, и ее положение было достаточно сложным, хотя из числа ее противников фактически выбыла Россия. Перед Наполеоном, провозглашенным первым консулом Республики, встала задача добиться коренного перелома в войне. Главный удар он решил нанести Австрии на итальянском и германском фронтах.
Весенне-летняя кампания 1800. В Германии французская армия генерала Ж.-В.Моро 25 апреле 1800 форсировала Рейн и 3 мая разбила Швабскую армию австрийцев под командованием барона П.Края у Штоккаха и Энгена и отбросила ее к Ульму. Проиграв битвы при Гохштедте, Нейбурге и Оберхаузене, П.Край заключил 15 июля Парсдорфское перемирие с французами, в руках которых оказалась вся Бавария к западу от р.Изар.
В Италии Генуя, последняя крепость, удерживавшаяся французами (генерал А.Массена), была блокирована 25 апреля австрийской армией фельдмаршала М.-Ф.Меласа и английским флотом адмирала К.Дж.Кейта и 4 июня капитулировала. В то же время Наполеон, скрытно сосредоточив под Женевой сорокатысячную Резервную армию, 15–23 мая перешел Альпы через перевалы Большой Сен-Бернар и Сен-Готард и вторгся в Ломбардию; 2 июня французы заняли Милан и отрезали пути отхода австрийцев на юг и восток. 14 июня у деревни Маренго близ Алессандрии Наполеон разгромил вдвое превосходящие силы М.-Ф.Меласа. 15 июня было подписано пятимесячное перемирие, в результате которого австрийцы очистили Северную Италию до р. Минчо; французы восстановили вассальные Цизальпинскую и Лигурийскую республики.
Зимняя кампания 1800/1801. В ноябре 1800 французы возобновили военные действия в Баварии. 3 декабря Ж.-В. Моро одержал блестящую победу над армией эрцгерцога Иоганна у деревни Гогенлинден восточнее Мюнхена и двинулся на Вену. Австрийскому императору Францу II пришлось заключить 25 декабря Штейерское перемирие и передать французам Тироль, часть Штирии и Верхней Австрии до р.Энс. В это же время в Италии французский генерал Г.-М.Брюн форсировал Минчо и Адидже, овладел Вероной и, соединившись с корпусом Э.-Ж.Макдональда, прорвавшимся из Швейцарии, вытеснил австрийскую армию фельдмаршала Г.-Й.Бельгарда за р.Брента. По подписанному 16 января 1801 Тревизскому перемирию, австрийцы сдали французам крепости Маную, Пескьеру и Леньяно на ломбардо-венецианской границе и оставили территорию Италии. Неаполитанская армия, шедшая на австрийцам, была разгромлена французским генералом Ф. де Миоллисом под Сиеной, после чего отряд И.Мюрата совершил бросок до Неаполя и принудил короля Обеих Сицилий Фердинанда IV согласиться на перемирие в Фолиньо. В результате вся Италия попала под контроль французов.Люневильский мир. 9 февраля 1801 был заключен Люневильский мир между Францией и Австрией, в целом повторявший условия Кампоформийского мира 1797: он закрепил за Францией левобережье Рейна, а за Австрией – Венецию, Истрию, Далмацию и Зальцбург; признавалась легитимность зависимых от Франции Цизальпинской (Ломбардия), Лигурийской (район Генуи), Батавской (Голландия) и Гельветической (Швейцария) республик; с другой стороны, Франция отказалась от попытки реставрировать Римскую и Партенопейскую (Неаполитанскую) республики; Рим был возвращен папе, но Романья осталась в составе Цизальпинской республики; французы сохранили военное присутствие в Пьемонте.Англо-французское противоборство и Амьенский мир. После выхода Австрии из войны главным противником Франции оказалась Великобритания. 5 сентября 1800 английский флот отнял у французов Мальту. Отказ британского правительства вернуть остров Мальтийскому ордену вызвал недовольство российского императора Павла I (он являлся великим магистром Ордена). Россия официально покинула Вторую коалицию и образовала вместе с Пруссией, Швецию и Данией антианглийскую Лигу нейтральных государств. Однако начавшемуся франко-русскому сближению помешало убийство Павла I в марте 1801. 2 апреля английский флот подверг бомбардировке Копенгаген и вынудил Данию выйти из Лиги, которая после этого фактически распалась. Летом были вынуждены капитулировать французские войска в Египте. В то же время Великобритания лишилась своих последних союзников. Под нажимом Франции и Испании с ней 6 июня разорвала союз Португалия (Бадахосский договор). 10 октября новый российский император Александр I заключил Парижский мир с Францией. Наполеон начал подготовку к вторжению на Британские острова; он сформировал в Булони значительную армию и огромную транспортную флотилию (Первый Булонский лагерь). Оказавшись в дипломатической изоляции и учитывая глубокое недовольство войной внутри страны, английское правительство пошло на мирные переговоры, завершившиеся 27 марта 1802 подписанием Амьенского мирного договора.