Объяснение:
Українське суспільство ХІV-ХV ст. було неоднорідним та строкатим. Його основними станами були шляхта, духовенство, міщани й селяни. Стани відповідали соціально-правовим групам людей, які відрізнялися між собою майновим становищем у суспільстві, а також різними правами й обов’язками. У різних регіонах, які входили до складу різних країн, соціальна структура населення мала свої певні відмінності та особливості формування й становлення, що було зумовлено різницею в їхньому суспільному та економічному розвитку.
Магнати
представники шляхетського походження, родової й багатої знаті, великі землевласники.
Шляхта
провідний привілейований суспільний стан, що складався із вихідців різних соціальних груп, яким надавалися широкі політичні, майнові права та свободи і які несли військову службу.
Князі (титулована знать)
становили єдиний замкнутий стан, тому ні за багатство, ні за гроші, вплив чи владу не можна було стати князем, оскільки цього статусу міг набути тільки син князя (за кровним спадковим принципом).
Пани (заможна шляхта)
найзаможніші феодали, які вирізнялися родовитістю та спадковим землеволодінням; були членами великокняжої ради та брали участь у військових походах із власними військовими загонами.
Зем’яни (середня шляхта)
нащадки слуг, які здійснювали військову службу, завдяки чому отримували спадкове землеволодіння та певні шляхетські привілеї.
Бояри (дрібна шляхта)
виконували різного роду доручення та особисто несли військову службу; у своїх володіннях мали певні земельні наділи за рахунок виконання своїх обов’язків перед королем чи князем.
Духовенство
«церковні люди», – окремий привілейований стан у суспільстві, не підлягав світському суду, мав свою власну ієрархію.
Чорне
ченці та черниці.
Біле
світські парафіяльні священики.
Міщани
міське населення, яке займалися ремісничою та торговою діяльністю.
Патриціат
найзаможніші та найвпливовіші купці і ремісники.
Бюргерство
цехові майстри та середній клас населення.
Міський плебс
дрібні торговці, ремісники, вільні селяни.
Селяни
домінуюча частина населення, серед якого були як особисто вільні селяни, так і ті, що були прикріплені до свого наділу, відповідно – феодала.
Слуги
селяни, які відбували особисту службу при своєму господарі, у разі потреби виступали із ним у військовий похід та виконували різного роду доручення.
Данники
сплачували данину за користування землею, а також мисливськими й бортними угіддями; натуральна данина поступово витісняється грошовою платою.
Тяглі
відробляли панщину, та працювали в господарстві свого господаря здійснюючи «тяглу» службу, тобто разом зі своєю худобою обробляли землю, сплачували податки та виконували різного роду повинності.
Гончарное дело – одно из самых древнейших ремесел в Мире. Считается, что первые изделия из глины и воды человек смастерил еще в эпоху неолита. Гончарное ремесло издревле служило для приготовления сосудов, в которых могла храниться пища, зерно, вода. Затем стали появляться новые виды предметов посуды. Гончарное дело не стояло на месте, скоро гончарные изделия стали использоваться в строительстве. Пример тому – огнеупорный кирпич. Гончарные изделия отличались своей прочностью, долговечностью, водонепроницаемостью. Именно сохранившиеся гончарные изделия рассказывают нам, как жили наши предки, и как развивалось это древнее почетное ремесло.
Самые древние глиняные сосуды лепились вручную, и форма их была далеко от идеала. Позднее сосуды правильной округлой формы стали производить с появлением гончарного круга. Когда и где точно это при появилось, к сожалению, не установлено. Но первые упоминания мы видим в Ветхом Завете. Известно, что гончарное дело было особо развито у древних евреев.
История гончарного дела очень широка и разнообразна. В каждой части света она своя. В Китае этот промысел зародился еще за две тысячи лет до нашей эры. Гончарное дело в Китае было на высоком уровне, и об этом свидетельствует изобретение такого качественного вида керамика, как фарфор.
В Античном Мире основным материалом гончарного промысла являлась простая железистая глина, из которой чудесные античные амфоры, вазы и другие сосуды. На еще сырые изделия наносился и рисунок, а затем черный лак. В Древней Греции гончарное дело стало видом изобразительного искусства. Знаменитые на весь мир греческие вазы вывозились в другие страны и считались знаком богатства и роскоши.
Некоторые племена Африки до начала XX века изготовляли посуду без определенной формы. Они делали ее вручную, набивали ее соломой, сушили на солнце и обжигали на огне.
Гончарное производство совершенствовалось на протяжении веков. В начале VIII века в странах Европы гончарные изделия начали покрывать глазурью. Глазировали также глиняные плиты, которыми выстилали полы. Глазурь содержала примеси разных металлов, каждый из которых давал свой определенный оттенок.
В Средние века керамическую посуду вытеснила посуда, изготовленная из олова, серебра, золота. Гончарное производство в основном ограничилось изготовлением украшениями помещений: гончарными монограммами, изразцами, фамильными гербами.
У славянских народов дело гончарный промысел зародился еще в доисторическую эпоху. Изначально древние гончары использовали лепную технику. Хоть форма такой посуды была идеала, зато ассортимент ее даже в те времена был велик: различные горшки, сковороды, кувшины, корчаги и многое другое. Гончарный круг на Руси появился в веке. Его появление привело к появлению нового вида промысла. Население широко использовало глиняную посуду. Появилось огромное количество гончарных мастерских. Изделия мастерских разных областей отличалась между собой по форме, размерами, на дне изделий ставилось свое клеймо. Обжигали посуду в предназначенных для этого печах-горнах. Такая печь состояла из двух уровней, в одном находились дрова, во втором приготовленные изделия. Гончарное дело на Руси было одним из самых важных и почетных ремесел.