В 73 році до н. е. розпочалось повстання рабів під проводом гладіатора Спартака — більше 120 тисяч повсталих здійснили спробу взяти під контроль Римську республіку. Це було найбільше повстання рабів Давнього світу і єдине, що стало загрозою римській державності.
Взимку 73 року до н. е. 78 гладіаторів із гладіаторської школи в Капуї здійснили втечу — увірвавшись на кухню і озброївшись ножами, вони вбили охорону і зуміли втекти з міста. Добравшись до Везувія, гладіатори розбили на вершині вулкану табір, з якого почали здійснювати грабіжницькі набіги на заміські будинки багатих римлян, яких було багато в цій місцевості. Для боротьби з повсталими рабами Рим відправив військо, яке було розбите колишніми гладіаторами.
До зими наступного року військо рабів, яке очолювали Спартак і Крікс, збільшилось до 70 тисяч, в основному за рахунок раби з навколишніх селищ, а також вільних селяни. Воно займалось набігами на півдні Італії, а весною 72 року до н. е. вирушило на північ. Для придушення повстання, римський сенат вислав проти них 30-тисячну армію. Щоб уникнути прямого зіткнення амія рабів розділилась — одна, очолювана Спартаком, рушила далі на північ, а друга на чолі з Кріксом — влаштувала засідку, сподіваючись ударити в правий фланг римлян. Проте у битві біля гори Гарган військо Крікса було розбите, а сам він загинув.
Тим часом Спартак розбив висланий проти нього римський легіон і, повернувшись, розбив військо, що завдало поразки Кріксу. Після цього, стративши всіх полонених, убивши всіх домашніх тварин, 120-тисячна армія Спартака продовжила рух на північ, відмовившись атакувати Рим. Однак, досягнувши Мутіни (нині — Модена) і, очевидно, остерігаючись важкого зимового переходу через Альпи, військо гладіаторів знову повернуло на південь. Проти нього сенат виставив 50-тисячну армію на чолі з Марком Ліцинієм Крассом.
Уникаючи прямих зіткнень, йому вдалось розпорошити сили Спартака і розбивати їх окремі групи. Восени 71 року до н. е. значна частина війська повсталих була знищена, і Спартак був змушений відступити до Мессіни, де мав намір на піратських кораблях пере в Сицилію для відпочинку і набору нового війська. В силу різних причин переправитись на Сицилію не вдалось і військо Спартака виявилось оточеним на маленькому півострові з трьох боків морем, а з півночі — армією Красса. За наказом останнього було вирито 55-кілометровий широкий рів від моря до моря, щоб перекрити перешийок. Проте взимку Спартаку з велики втратами вдалось подолати рів, засипавши його, і він з рештками армії вирушив у Брундізій з наміром переправитись на Балкани.
На думку Спартака взяти місто повсталі не могли і армія рабів розділилась. Та, її частина, що стала табором під Брундізієм, була невдовзі розбита військом Красса, а рештки армії Спартака вирушили знову на північ. Розуміючи, що їх невдовзі можуть наздогнати, армія рабів вирішила зупинити відступ і розташувався табором на березі ріки Сілар для поповнення ресурсів і збору всього війська. Однак, незважаючи на всі зусилля, армія Спартака була повністю розбита, більшість рабів загинуло, близько шести тисяч попало в полон, а рештки, яким вдалось уникнути загибелі, були розбиті Помпеєм у битві при Силарусі.
Подальша доля самого Спартака невідома, його тіло так і не було знайдене, а всі захоплені в полон раби були розіп'яті вздовж Аппієвої дороги від Капуї до Рима. Вважаючи, що війна велась з недостойним ворогом Крассу був призначений малий тріумф («овація») з нагородженням миртовим, а не оливковим, вінком. Це посилило його суперництво з Помпеєм, який приєднався до придушення постання Спартака лише в самому його кінці, але вважав, що саме йому належить вирішальна роль у війні проти рабів. Наступного, 70-го року до н. е., Помпей і Красс були обрані консулами.
(552-745), государство, основанное в Центральной Азии племенным союзом тюрок. В 460 одно из гуннских племён, так называемое ашина, попало под власть жужан и было переселено из Восточного Туркестана на Алтай, где сложился союз местных племён, принявший название "тюрк". В 545 тюрки разгромили уйгурские племена, а в 551 - жужан. Вождь Бумын (умер 552) провозгласил себя каганом. К 555 все народы Центральной Азии, включая киданей в Западной Маньчжурии и енисейских кыргыз, оказались под властью тюрок. Ставка кагана была перенесена в верховья р. Орхон (см. Орхонские тюрки) . В 60-х гг. 6 в. тюрки разгромили Эфталитов государство в Средней Азии. В 3-й четверти 6 в. в зависимость от Т. к. попали северокитайские государства Чжоу и Ци. Т. к. в союзе с Византией начал войны с Ираном за контроль над Великим шёлковым путём. В 571, после похода тюрок в Иран, граница была установлена по Амударье, а в 588-589 к Т. к. присоединены некоторые области на западном берегу Амударьи. В 576 тюрки взяли Боспор (Керчь) , а в 581 осадили Херсонес. К середине 6 в. у них наряду с остатками военной демократии начинают складываться раннефеодальные отношения. Рост богатств и влияния тюркской аристократии, её стремление к автономному управлению захваченными территориями вызвали острый политический кризис и междоусобицы (582-603), усугубленные активным вмешательством китайской империи Суй (581-618). Т. к. распался на враждебные друг другу восточную (центрально-азиатскую) и западную (среднеазиатскую) части.
Восточный Т. к. восстановил своё влияние в Центральной Азии при каганах Шиби (609-619), который в войнах с Суйской империей отстоял независимость государства, и Хели (620-630), предпринявшем 67 походов в Китай. Недовольство масс увеличением податей и восстания ряда подвластных племён привели Восточный Т. к. к поражению в войне (630) и полувековой зависимости от Китая. Антикитайское восстание 681 вновь возродило государство. При Капаган-кагане (691-716) Восточный Т. к. на короткий срок расширил свои границы от Маньчжурии до Сырдарьи; тюркские отряды дошли до Самарканда, где, однако, потерпели поражение в сражениях с арабами (712-713). Бильге-кагану (716-734) и его брату Кюльтегину (умер в 731) пришлось отстаивать независимость Т. к. в жестоких войнах с империей Тан и её союзниками. Начавшаяся после смерти Бильге-кагана междоусобица и распад Восточного Т. к. на удельные владения привели к гибели государства, на месте которого возник Уйгурский каганат (745-840).
Западный Т. к. при каганах Шегуе (610-618) и Тон-ябгу (618-630) восстановил границы на Алтае, в бассейне р. Тарим и по Амударье. Ставкой западных тюркских каганов стал Суяб. Начавшаяся в 630 борьба за престол переросла в затяжную войну, которую вели друг с другом два главных племенных союза Западного Т. к. - дулу и нушиби. Не смогла прекратить войну и административная реформа Ышбара Хилаш-кагана (634-639), разделившего страну на десять "стрел" - племенных территорий. В 658-659 основные земли Западного Т. к. были оккупированы китайскими войсками. В 704 Западный Т. к. освободился от китайской зависимости, однако нападения агрессивных соседей с С. и внутренние противоречия привели каганат к гибели в 740. Т. к. сыграл важную роль в консолидации тюрко-язычного населения Евразии и дальнейшему развитию этнических групп, составивших впоследствии основу современных тюрко-язычных народов.