олександр македонський – найбільший завойовник усіх часів, син царя філіпа ii і олімпіади, дочки епірського царя неоптолема, народився в 356 р до р. х., помер у 323 році. вихователем олександра з 13-річного віку був аристотель, який пробудив у свого вихованця ту ідею про велич, ту силу і строгість мислення, які облагороджували прояви пристрасної натури олександра, і привчав його проявляти силу помірно і свідомо. олександр ставився до свого вчителя з великою повагою, він часто говорив, що батькові він зобов’язаний життям, а арістотелю – тим, що живе гідно. ідеалом олександра македонського був герой троянської війни ахілл. повний енергії і прагнення до дії, олександр часто при перемогах свого батька, скаржився, що той не залишить для нього ніякого діла. в гімнастичних та інших змаганнях олександр не мав собі рівного; ще будучи хлопчиком, він приборкав дикого коня букефала, який слугував йому бойовим конем. битва при херонеї (338 р) була виграна, завдяки особистій хоробрості олександра.александр македонський був популярною фігурою в мистецтві з найдавніших часів і залишається таким досі. александр мав особистого скульптора лісіппа, котрий створив кілька статуй александра, з яких одна герма відома за копією римської доби. у помпеї виявлена, так звана, мозаїка александра, що зображує битву при іссі. подвиги александра описані багатьма істориками та письменниками не тільки античності, але й середньовіччя та сучасності. нерідко фігура александра великого зустрічається у масовій культурі.
Тем не менее, большую опасность для императора представляла крупная аристократия. В Византии не сложилось рыцарства, а высшая аристократия сохраняла своё влияние с древних времён. Империя после реформы VII в. делилась на территориальные единицы, называемые фемы, каждой из которых управлял наместник из числа аристократов. Каждый из наместников мог быть в любой момент смещён императором, но до этого он обладал практически неограниченной властью.
Кроме того, Византия унаследовала проблемы, как поздних веков Римской империи, так и более древних эллинистических монархий, на территории которых формировалось её ядро. Как и в IV-V вв., власти императоров нередко угрожали удачливые полководцы. Войска всегда готовы были их поддержать, потому что благосостояние воинов напрямую зависело от успеха такого узурпатора. Кроме того, также, как и в период эллинизма, часто случались дворцовые перевороты. В итоге из 109 императоров, правивших Византией за время её существования (395-1453 гг.) только 34 умерло своей смертью.