Рене Декарт (1596 - 1650)
Родился во Франции в дворянской семье. Учился в учебном заведении, которое только что было создано иезуитами (орден создали за несколько десятилетий до того). Учебное заведение называлось Ла Флеш и располагалось в местечке Лаэ.
После окончания коллегии стал офицером. Война 1618-1648 гг. закончилась Вестфальским миром. Декарт служил в Богемии, Венгрии, затем Италии.
В 1625-1629 гг. живет в Париже, интересуется и занимается математикой. Тяга к научной деятельности побудила его в 1629 году перебраться в Нидерланды, поскольку после революции духовная атмосфера там была более свободной. Жил двадцать лет почти безвыездно, только трижды посетил Францию.
Его донимали религиозные деятели - консервативно настроенные протестанты. Принял приглашение королевы переехать в Стокгольм, простыл и вскоре умер.
17 век - век гениев. Декарт - фигура первостепенной величины, чрезвычайно разносторонний человек, математик, геометр. В области естествознания занимался оптикой, физиологией и т.д. Родоначальник философии Нового Времени. Закончил лучшее в своем роде образовательное учреждение, но был глубоко неудовлетворен схоластичностью предложенного ему набора знаний. Пришел к убеждению, что подлинную науку «можно найти в самом себе или в великой книге мира». Метафора книги мира идет от Галилея, книга божественного Творения.
Казахско-джунгарские войны — серия военных действий между Казахскими жузами и Джунгарским ханством, продлившаяся с XVII до середины XVIII века. Стратегической целью джунгар являлось увеличение территорий для кочевья путём присоединения соседних земель Казахского ханства. Джунгары представляли военную опасность не только для казахов, но и для Средней и Центральной Азии, а также для Российской империи[источник не указан 1328 дней]. Впоследствии Джунгарию ослабили междоусобные войны, конец Джунгарскому ханству положила Третья ойратско-маньчжурская война (1755—1759) с китайской империей.
Объяснение:Араби творчо засвоїли культуру стародавнього світу — греко-еллінську, римську, єгипетську, арамейську, іранську, індійську і китайську, перейнявши її від завойованих або сусідніх народів з участю підлеглих їм народів — сирійців, персів, хорезмців (нині — узбеки і туркмени), таджиків, азербайджанців, берберів, іспанців (андалусців) та інших. Араби зробили дальший важливий крок у розвитку загальнолюдської цивілізації.
Колискою арабської культури була Західна, Центральна і Північна Аравія. Арабській культурі передувала культура населення Південної Аравії, яке розмовляло сабейською мовою і мало свою писемність. Арабська культура зазнала як впливу цієї культури, так і культури областей Передньої Азії та Єгипту, де частина арабів оселилася ще в стародавні часи, а також культури арамейського населення районів нинішніх Сирії, Лівану, Палестини та Іраку. Десь у 4 столітті араби вже створили своє літерне письмо, що являло собою один із різновидів арамейського скоропису. В 7 столітті в Аравії утворилась арабська теократична держава, яка шляхом завоювань до середини 8 століття виросла у велику феодальну імперію — арабський халіфат, що до його складу, крім країн Арабського Сходу, входили Іран, Афганістан, частина Середньої Азії, Закавказзя та Північний-Захід Індії, країни Північної Африки і значна частина Піренейського півострова (Андалусія). Арабські феодали насаджували в завойованих країнах іслам і арабську мову. Частина завойованих ними країн була арабізована, інші зберегли свою культурну і мовну самостійність, проте арабська мова в цих країнах застосовувалась в науці, як латина в середньовічній Європі. Центрами арабської культури в різні часи були Дамаск, Багдад, Кордова , Каїр та інші міста. В 9—10 століттях, що характеризуються вченими як «епоха мусульманського Відродження», провідними центрами культури були Бухара і Хорезм.
