Студентське життя у багатьох, як правило, асоціюється з гуртожитком, зубрінням, напівголодним існуванням і, звичайно, веселощами. Якщо звернутися до періоду Середньовіччя і пізніших епох, то стає ясно, що все не так вже й змінилося. Ось тільки за провини учнів карали батогами, а обряд посвячення в студенти більше нагадував знущання.
Вважалося, що заняття краще запам’ятовуються, якщо студента періодично бити. Збереглося дуже багато середньовічних посібників, в яких учнів рекомендувалося пороти, бити батогом або тягати за вуха. Перепадало і деяким особам королівської крові. Хоча у англійських принців, які не виявляли великої ретельності, поруч завжди знаходилися хлопчики для биття, які брали на себе весь гнів викладачів.
Традиція посвяти у студенти була дуже популярна і в Середньовіччі, і в більш пізні епохи. У посібнику для студентів «Manuale Scolarium», датованим кінцем XV століття, наводиться опис процедури посвячення молодого юнака, що більше нагадує знущання. Його били, стригли нігті тупими ножицями, змушували пити сечу. Весело було всім, крім того, над ким знущалися.
На лекціях також було місце для веселощів. Одного разу, в XVI столітті в Оксфорді, після чергової пиятики студент заснув прямо на занятті. Знаменитий поет Річард Корбет, який був викладачем в університеті, порізав на шматки шовкові панчохи сплячого.
Дуже часто тяга до знань призводила до того, що студенти, які не задовольнившись практикумом по анатомії вдень, відправлялися викопувати трупи вночі, щоб продовжити вивчення людського тіла. Деякі крали трупи ще «тепленькими», тобто прямо з шибениці. У Монпельє (Франція), наприклад, існувала ціла мережа інформаторів, які завжди знали, коли і де відбудуться похорони.
Німецький письменник Томас Платтер Старший, який жив у XVI столітті, розповідав, як будучи студентом, крав свежозакопані трупи з кладовища, тим самим доводячи до сказу доглядачів. Доходило до того, що охоронці, побачивши когось біля могил, стріляли з арбалетів без попередження.
Мабуть, в усі часи студенти любили повеселитися і випити. У «Довіднику прекрасного студента», датованого 1495 роком, описуються обмеження для учнів. Заборонялося проводити ніч поза домом, купатися по понеділках, ходити на базари по середах, говорити дурниці тощо. За провину студентів знову ж пороли.
Відповідь:
Війни під час правління Сигізмунда ІІІ і Яна Казимира значно погіршили становище Речі Посполитої. Різко скоротилася чисельність населення країни: з більш як 10 млн. на початку століття до менш ніж 6 млн. після "шведського потопу"
Найбільших втрат зазнали густонаселені й економічно розвинуті регіони королівства (Велика Польща, Королівська Пруссія, Мазовія), спустошені шведами й трансільванцями. Тут занепали міста і села, збідніли міщани й селяни, дрібномаєтна й безземельна шляхта. Через постійні неврожаї зменшення прибутків відчули й великі землевласники. Не вистачало худоби, коней, реманенту, робочих рук. Величезні земельн не оброблялися. Значно скоротилася зовнішня і внутрішня торгівля.
Зубожіла шляхта часто мусила найматися до магнатів - служила в їхніх володіннях і війську, орендувала землі. Поступово між ними зав'язувались стосунки, що базувалися на особистій залежності перших від других. Магнати користувалися послугами залежних від них шляхтичів на сеймиках, у трибуналі, в земських судах. Натомість вони підтримували їхні клопотання при вирішенні справ про призначення на різні посади, про оренду державних земель тощо.
З часом у Речі Посполитій сформувалася система влади, побудована не на основі державної адміністрації, а на особистій залежності шляхтича від магната. Це явище галося передусім у регіонах Речі Посполитої, де існували величезні земельні володіння - латифундії, зокрема в Литві та в Україні, їхні власники - роди Потоцьких, Сапег, Оссолінських, Любомирських, Конецпольських та ін., разом зі старими магнатськими родами, в першій половині XVIII ст. стали визначальним чинником політичного життя країни, а шляхетська республіка поступово перетворилася на магнатську олігархію.
Оскільки регулярне стягнення податків на утримання найманих військ призводило до спустошення державної скарбниці, розрахунки з солдатами проводили скарбничі комісії сеймиків. Це давало змогу їм великою мірою впливати на формування збройних сил. Підвищення ролі сеймиків за умов, коли шляхта часто залежала від магнатів, посилення магнатських партій, складнощі зі скликанням вального сейму у воєнний час і наростання хаотичності в його роботі - все це підривало значення парламенту.
З 1652 р. в роботі польського парламенту запроваджено практику "Liberum veto". Достатньою підставою для зриву сейму і скасування раніше ухвалених постанов могла бути незгода з постановами парламенту навіть одного з його депутатів. З цієї причини депутати сеймів досить часто, нічого не вирішивши, роз'їжджались. Інколи збиралися конфедераційні сейми, куди шляхта, якщо вона не погоджувалася з діями короля, приїздила озброєною. Постанови на них приймалися більшістю голосів.
Війни помітно ослабили країну й поставили питання про необхідність реформи державного управління, її ініціатором виступила частина королівського оточення, а також окремі політичне далекоглядні сенатсько-шляхетські кола. Реформа передбачала посилити королівську владу шляхом обрання наступника престолу ще за життя короля, ухвалення постанов на сеймах більшістю голосів, запровадження твердих податків і загального мита тощо. Однак рокош великого коронного маршала Є. Любомирського, який очолив противників запропонованої системи виборів, змусив реформаторів відмовитися від задуманих змін.
Проте на виборах наступника Яна Казимира магнатська олігархія зазнала поразки. Обурена самовладдям магнатських партій, пихатістю й продажністю сенаторів, середня та дрібна шляхта обрала монарха на власний розсуд. У дикому галасі та безладді, якими вирізнявся елекційний сейм 1669 р., королем проголосили Михайла Корибута Вишневецького (1669-1673). Хворобливий і безвольний новий король тільки поглибив кризу влади. Його правління характеризувалося суперництвом і боротьбою між магнатсько-сенаторськими таборами за вплив, державні посади й місця в сенаті. Кожен із таборів намагався перетягнути на свій бік шляхту на сеймиках. Лише війна з Туреччиною змусила противників діяти спільно.
У 1672 р. турки перетнули Дністер, захопили могутню фортецю на польсько-турецькому кордоні - Кам'янець-Подільський, а незабаром, усе Поділля, обложили Львів. Зазнавши поразки й за відсутності потужних збройних сил на Поділлі, Річ Посполита у жовтні 1672 р. підписала в Бучачі дуже невигідний для себе мирний договір.
Пояснення:
Жилища. В XVII в. увеличилось число каменных зданий. Только при Софье в Москве построили до 3 тыс. каменных палат. Бояре ставили богато украшенные терема, купцы – обширные палаты, зажиточные мастера – добротные дома. В зажиточных домах внут-ренняя часть бревенчатых стен была гладкой благодаря обшивке тонкими досками.
Сельские постройки изменились меньше. Австрийский дипломат Августин Мейерберг в своей книге о Московском государстве XVII в. описал русские деревни и поместья и даже зарисовал их. В селах насчитывалось 15-30 дворов. Встречались деревни и по два-три двора. Крестьянские избы крыли не соломой, как в начале века, а тесом.
Мейерберг запечатлел на рисунке усадьбу сына мелкого боярина. Дом состоял обычно из горницы, стоявшей на подклете – нижнем, полуподвальном этаже. В горницу вели сени. Неподалеку от дома располагались погреб, амбар, баня, конюшня. Усадьба на рисунке обнесена деревянным забором. За ним виднеется село и колокольня. По-видимому, это село принадлежит владельцу усадьбы.
Заглянем теперь внутрь домов.
Приказные палаты, залы патриарших и царских дворцов, отдельных боярских теремов были просторными, а жилые комнаты, как правило, тесными.
В зажиточных домах предмет особой гордости хозяев составляла печь. Она обычно располагалась в углу и могла иметь различную форму: от длинной большой русской печи с лежанкой (кстати, в такой печи можно было выпекать хлеб, этим и объясняется ее вытянутая форма) до обогревательных вертикальных, прямоугольных или круглых, печей, прозванных позже «голландками». Но гордились не столько печью, сколько керамическими разноцветными плитками – изразцами, которыми она была облицована.
Окна богатых домов представляли собой слюдяные пластинки в свинцовых переплетах. Вечером дома освещались свечами. Простолюдины, однако, как и прежде, сидели при лучинах.
Мебель – столы, лавки, большие сундуки, на которых можно было еще и сидеть, делались с большим изяществом, чем в XVI в. Небольшие ларцы, в которых хранили различные вещи, были порой настоящими произведениями декоративного искусства.
В боярских и царских чертогах было множество ковров, привозимых в Россию, как правило, из стран Востока. Украшением комнат служили также часы и зеркала иноземной работы. Царь Михаил Федорович, страдавший болезнью ног и потому проводивший большую часть времени дома, так любил часы, что загромоздил ими всю свою опочивальню.
В старообрядческой Церкви тип нательного креста, возникший на Руси в XVII веке.
Люди с европейским вкусом вешали зеркала и ставили часы со знанием дела. В доме В. В. Голицына, который называли «одним из красивейших домов Европы», зеркала помещались в проемах между окнами, отчего комната казалась больше и светлее. Залы были украшены часами, картинами, портретами русских и иноземных монархов, немецкими географическими картами в золоченых рамах. На потолках была нарисована планетная система. Имелся даже «немецкий термометр» художественной работы. Гостям князь Василий не без гордости показывал свою библиотеку, состоявшую из рукописных и печатных иностранных и отечественных книг. Посетители голицынского дома сидели не на лавках, а в дорогих креслах.
Одежда. Судя по высказываниям современников, обыденная одежда крестьян, посадского люда, купцов не отличалась аккуратностью и красотой, но была не так уж неудобна. Зимой в ней не мерзли, летом – не парились. Особых изменений по сравнению с XVI в. не произошло. Праздничную одежду, даже домотканую, украшали вышивкой. Праздничная одежда посадских жителей была украшена и сшита лучше крестьянской, ведь ее делали профессиональные портные.
Бояре, дворяне, знать, члены царской фамилии в XVII в. стремились к роскоши. Одежда их была разнообразна, и шили ее из дорогих тканей. В описи конфискованного у Шуйских добра нашли длинный перечень одежды: сарафаны, шубы, кафтаны, охабни, епанчи, летники, телогреи без рукавов, иноземное платье.
Иностранцы поражались пышности боярской одежды. Ее украшали орнаментом из жемчуга и золотых или серебряных нитей, нашивками из золоченых пластин, драгоценными камнями. В покрое одежды и обуви были заметны веяния западной моды.
Боярская одежда. XVII в.
Непременной деталью как женского, так и мужского костюма XVII в. являлись ювелирные украшения – перстни, золотые цепи, серьги и подвески и т. д.
Знатный человек и служилые люди носили также оружие, боевое и парадное. Кстати, боевое оружие часто не уступало отделкой парадному.
Царская вотчина. Измайлово было старой вотчиной Романовых. В 40-е гг. XVI в. оно принадлежало брату Филарета – Ивану Никитичу, а после его смерти отошло царской семье. В 60-е гг. XVII в. в Измайлове находился подмосковный дворец царя, там он обычно жил летом, но, кроме того, Измайлово было крупнейшей вотчиной. Из многих дворцовых сел Алексей Михайлович свез сюда крестьян и страдных холопов. Во время жатвы в своим приглашали наемных жнецов – человек 700. Вокруг пашни высились смотровые башни, дабы удобно было надзирать за трудом крестьян. Часто на полевых работах присутствовал и сам царь.