Так, у лютому 1650 року, коли Польща намагалась втягнути гетьмана у війну в Туреччиною, а татарський хан - використати козацького ватажка у війні з Московщиною, Б. Хмельницький відновив овій союз із Туреччиною, чим приборкав одразу обох неспокійних сусідів. Складаючи 2 серпня 1650 року на руки посла Османа-аги присягу вірності Османській імперії, Хмельницький в такий б зірвав московсько-польський союз, що був обернутий проти Туреччини, - в разі утворення його Україна перетворилася б на театр воєнних дій супротивників.
Але вже того ж року Великий гетьман розпочинає вперту дволітню боротьбу за встановлення українського контролю над Волощиною, наслідком якої був шлюб його старшого сина Тимофія з донькою волоського господаря Лупулла Роксаною, скріплений у селі Рашків 21 серпня 1652 року. Під цими намірами простежувалось прагнення Б.Хмельницького через Волощину зайняти стосовно Порти безпосередньо, без васальної залежності від Криму, становище удільного князя і знайти на Заході осередок («Князівство Подільське», пізніше «Князівство Сарматське» з князем Юрієм Хмельницьким на чолі), навколо якого під протекторатом Туреччини українська державність могла б оформитись і зміцнитись.
Ці плани не мали остаточного успіху через загибель сина Великого гетьмана Тимофія Хмельницького, вбитого під Сучавою у вересні 1652 року.
Невдовзі Б.Хмельницький і його оточення розробили новий великий задум, що вражав своєю грандіозністю: розвалити Польщу і Крим за до Москви, вийшовши в такий б із васальної залежності Туреччини. Налагоджуючи дипломатичні стосунки з Москвою, Україна шахувала польські експансійні намагання, відкриваючи собі шлях до провадження власної активної зовнішньої політики на європейському континенті. Одним з перших проявів цього, після підписання Переяславської угоди 1654 року, було намагання гетьмана встановити винятково український контроль над Білоруссю, для чого ним туди було послано значні козацькі сили під командуванням полковника Івана Золотаренка. Останній переконав білоруську шляхту присягнути на вірність Б.Хмельницькому, прийнявши протекторат України, минаючи Москву
Короле́вство Ита́лия (итал. Regno d'Italia) — государство, возникшее в 1861 году в ходе Рисорджименто и объединившее все независимые итальянские государства в единую страну под властью Сардинского королевства. Правившая в Сардинском королевстве Савойская династия стала правящей династией Италии. После референдума 1946 года Италия перешла от монархического строя к республиканскому, а королевская семья уехала из страны.
Ближайшим делом правительства объединённой Италии было определить свои отношения со Святым Престолом. В мае 1871 года были приняты законы о гарантиях, создавшие исключительное положение для Римско-католической церкви в Италии. Папе установили ежегодное содержание в 3,5 млн франков и передали 5 млн, найденные в римском казначействе, при этом государственный долг Папской области приняла на себя Италия. Папе были оставлены Ватиканский и Латеранский дворцы, с принадлежащими к ним постройками, а Квиринальский дворец стал резиденцией короля (с тех пор принято именами Квиринал и Ватикан обозначать правительство Италии и Св. Престол). Папа отказался от «иудиных» денег и стал систематически разыгрывать роль «ватиканского узника», хотя его положение, пользующегося почестями и привилегиями монарха, весьма мало подходило к такой роли. Поведение папы вызывало правительство на борьбу, а систематическое уклонение клерикалов от всякого участия в политической жизни непризнанного папой государства, облегчало проведение в парламенте соответствующих законов. В мае 1873 года, несмотря на противодействие клерикалов, Палата депутатов почти единогласно приняла закон о закрытии монастырей во всей Италии (с некоторыми изъятиями). Событие это совпало с началом культуркампфа в Германии и послужило одной из причин сближения Италии с этой державой. Франция, где в то время клерикалы пользовались большим влиянием и были сильны антигерманские настроения, оказалась естественной союзницей папы. Французское военное судно постоянно крейсировало близ Рима, чтобы оказать содействие папе, в случае, например, если он вздумает бежать из своего «плена».
Объяснение:
