ответ: Утворення імперії Олександра Македонського. Реферат
Забезпечивши собі панування над усім східним берегом Середземного моря, Олександр рушив у Єгипет
Тут його дружньо зустріло місцеве населення як визволителя від перського ярма. Олександра коронували як фараона і владаря Верхнього і Нижнього Єгипту, і він намагався насамперед заручитися прихильністю жрецтва. Він став виявляти особливу відданість єгипетським богам, навіть здійснив важку подорож по розпечених пісках безводної Лівійської пустелі до оракула Аммона, щоб закріпити свою владу в Єгипті санкцією самого бога. Жерці оракула слухняно визнали його сином Аммона (тобто царем Єгипту) і передрекли бути владикою Всесвіту.
Також для політики Олександра на Сході характерне було прагнення еллінізувати захоплені області і так зміцнити свої завоювання. У Мемфісі він влаштував гімнастичні й музичні змагання, в яких брали участь викликані для цього греки. Дуже важливою подією було заснування в західній частині дельти Нілу міста Олександра (330 до н. е.). Сам цар обрав для нього місце. Управління Єгиптом Олександр поділив між багатьма особами, оскільки вважав небезпечним довірити його одній людині.
Так протягом цих трьох років Олександр здійснював прагнення греко-македонської знаті оволодіти східним узбережжям Середземномор'я.
Спираючись на багатства Єгипту і свободу морських комунікацій з Елладою і Македонією, Олександр у 331 р. до н. е. рушив через Сирію в Месопотамію. Там біля ассирійського селища Гавгамели на річці Тигр відбулася найбільша битва з усіх за час походу Олександра. Перси мобілізували таке величезне військо, що сили греко-македонян порівняно з ними здавалися мізерними. Але брак згуртованості перського війська, а також розгубленість і боягузтво самого Дарія, який залишив своїх воїнів напризволяще в самий розпал битви, дали змогу армії Олександра здобути перемогу. Під Гавгамелами перси втратили основну частину війська, і могутність Персії було остаточно зламано.
Далі Олександр без будь-якого опору зайняв Вавилон. Тут його зустріли як визволителя від перського ярма. Наступне зайняття Персеполя, Екбатан - столиць перських царів, зробило його володарем величезних багатств із царських скарбниць (150 тис. талантів). У Персеполі, найдавнішій столиці Персії, як твердять деякі джерела, він наказав спалити царський палац.
Загибель Дарія (він утік у напрямку до Каспійського моря і в Парфії його вбив бактрійський сатрап Бесс), що означала падіння династії Ахеменідів, стала для Олександра приводом самому зайняти місце перського царя. Відповідно змінилася і його політика щодо персів. Він почав наближати до себе перську знать, убрався у східний одяг, запровадив східний церемоніал і почав вимагати, щоб до нього зверталися не інакше як із земними поклонами.
Проте обставиною, яка ускладнила дальше Олександра на схід, був опір місцевого населення. Особливо сильно він виявився у Бактрїі і в Согдіані. Сюди Олександр у 329 р. до н. є. рушив під приводом помститися Бессу за вбивство Дарія. Бактрійці й согдійці, очолювані Спітаменом, соратником Бесса, обложили Маракандру (Самарканд) і винищили тут цілий загін македонських солдатів кількістю 2 тис. осіб. До повстанців приєдналися сусідні племена степовиків - масагетів і саків. Проте Олександр придушив повстання не стільки силою зброї, скільки спритною дипломатією, зближенням із місцевою знаттю; так, він одружився з дочкою одного з бактрійських володарів Роксаною, перетворивши весілля на справжню політичну демонстрацію. В багатьох стратегічно важливих пунктах було засновано міста-фортеці, які швидко зростали; всі вони дістали назви Олександрій.
ответ: Эти события, естественно, наложили свой отпечаток на жизнь людей той эпохи. Нельзя забывать, что в процессе собирания Русской земли церковная иерархия играла очень важную роль. Русские митрополиты [149], главным образом Феогност (1328–1353), Петр (1308–1325), Алексий (1354–1378), Геронтий (1473–1489), всегда очень ревностно поддерживали политику «собирателей Русской земли» [150]. В этой политике церковной иерархии содержались уже предпосылки для формирования таких отношений между государством и Церковью, которые соответствовали представлениям Иосифа Волоцкого и его сторонников. Монахи участвовали в проведении подобной политики и раньше, до Иосифа Волоцкого. Строгий аскет, св. Сергий Радонежский вне монастырских стен действовал в этом же духе. Он не участвовал в Куликовской битве (1380), закончившейся победой над татарами, но он благословил великого князя на это сражение.
Церковь, однако, не только поддерживала и благословляла великого князя, часто она сама была вынуждена искать у государственной власти. Особенно ярко это проявилось в 1439 г., когда Русская Церковь и русское религиозное сознание должны были определить свое отношение к Флорентийскому Собору. Действия Русского митрополита Исидора (1437–1441), который участвовал в Соборе и признал унию, натолкнулись в Москве на решительное сопротивление со стороны великого князя Василия (1425–1462) и русского духовенства [151]. Уже существовавшее в Москве недоверие к грекам усилилось после Флорентийской унии, а твердость, проявленная великим князем в защите православного учения, была не только признана и одобрена церковными кругами, но и показала им, что государственная власть хочет и может служить христианским целям. Это событие было чрезвычайно важным проявлением русского религиозного сознания, которое сумели оценить и последующие поколения. «Значение Флорентийской унии для русской истории невозможно переоценить. Она была предвестием включения Руси в общеевропейскую политику во 2–й половине XV в. В то же время уния и оценка ее значения стали для религиозной публицистики основой рассуждений о растущей мощи Москвы» [152]. Флорентийская уния имела большое значение для развития русской религиозной публицистики XV–XVI вв., а также для определения отношения Москвы к Византии и Греческой Церкви. Когда через два десятилетия после унии Константинополь — второй Рим — пал под натиском «безбожных» турок (1453), христиане в Москве увидели в этом событии наказание за союз с «еретиками латинянами». В глазах русских религиозный авторитет греческого православия пал окончательно [153].
Чтобы понять, как сильно влияли политические потрясения на религиозное сознание русских людей, нужно мысленно перенестись в духовную атмосферу той эпохи. Христианское мировоззрение русского человека искало выход, чтобы снова обрести равновесие. Освященная веками твердыня православия была разрушена, а без образа этой твердыни он не мог ни верить, ни жить. Это было для него напоминанием о близящемся конце света. На 1492 г. приходилось завершение седьмого тысячелетия от сотворения мира (по тогдашнему летосчислению), между тем сознание русских давно уже впитало в себя христианскую эсхатологию. События последних десятилетий — «еретическая уния» и падение «изменившей Византии» — окрашивали это ожидание в еще более мрачные тона. Но в ночь с 24 на 25 марта 1492 г. конца света не наступило: Московское царство продолжало существовать и, по условиям того времени, росло в политическом отношении блестяще. Для древнерусского человека это стало предметом новых размышлений, заставило его заново пересмотреть свою эсхатологию, подвигло его на исследование причин церковных и государственно–политических событий [154].
Тем временем и в Москве произошли события, которые хорошо вписывались в эту атмосферу умственного брожения и обострения религиозных настроений, страстей и мнений. Государственно–политическое развитие Москвы, превращение маленьких княжеств в единое царство с огромной территорией, как уже сказано, произвело сильное впечатление на современников. Но «важно было не количество новых замечает Ключевский. — В Москве почувствовали, что завершается большое давнее дело, глубоко касающееся внутреннего строя земской жизни… Почувствовав себя в новом положении, но еще не отдавая себе ясного отчета в новом значении, московская государственная власть ощупью искала дома и на стороне форм, которые бы соответствовали этому положению, и, уже облекшись в эти формы, старалась с их уяснить себе свое новое значение. С этой стороны получают немаловажный исторический интерес некоторые дипломатические формальности и новые придворные церемонии, появившиеся в княжение Ивана III» [155].